Нові реалії України або беркут повертається

Якщо хтось, по наївності або з недомислу, вважає, що спалахи 9 травня в містах України виникли самі по собі, він помиляється.

Але для того, щоб це зрозуміти, треба уявити одну маленьку ситуацію. Ну, наприклад, в російському Нижньовартівську, Ханти-Мансійську (навмисно не беру Москву або Пітер) українці, які живуть там (а їх там, як всім відомо, – тисячі, тому що нафтові промисли і міста в Сибіру будували в тому числі і вихідці з України, тому що висилали туди десятки тисяч українців), раптом вирішили провести виключно українську ходу: з прапорами України, українськими гаслами, з портретами Мазепи, Бандери і Шухевича як борців за українську державність.

Як ви думаєте, що було б в цьому випадку в Росії? Було б дозволено такий захід? Передбачаю категоричне «ні», оскільки це суперечить російським законам і переконанням більшості суспільства.

Але ж «Марш Перемоги» (клон російського «Безсмертного полку»), який пройшов в Україні, – це не антиукраїнська подія, заперечать мені, це спогад про загиблих у Великій Вітчизняній, якою вона була для тих, хто тоді воював. Ну, портрети загиблих, як виявилося, були лише антуражем, використовуваним для створення провокаційних ситуацій. Ви ж розумієте, коли б’ються молоді без ознак приналежності до чого-небудь – це одне, а от коли бійка починається там, де йдуть з портретами, тут вже зовсім інший коленкор. Головне зроблено: хаос організований.

Особисто в моєму уявленні пам’ять – це не демонстрація. Це глибинне відчуття, яке передбачає скорботу і спогади, а не ненависть, що бризкає в усі боки. Це могла б бути подія на рівні всього суспільства, якщо б люди, які вийшли з портретами, розуміли, що країна переживає не найпростіший період існування, що сьогодні важлива консолідація суспільства, а не розбрат. Але вони не є частиною цього суспільства (про слово «патріот» взагалі в даному випадку не згадуємо), вони є частиною суспільства російського, що якимось дивним шляхом опинилася на території України і привласнила на неї право.

Те, що відбувалося 9 травня в деяких містах України, набагато більше схоже на провокацію, ніж на щире бажання вшанувати пам’ять полеглих у Другій світовій, що була для країн Радянського Союзу Великою Вітчизняною. Проросійськи налаштовані сили і Кремль зі відступниками з числа колаборантів і просто зрадників, які скупчилися навколо нього, спробували зробити 9 травня в Україні днем розбрату і провокацій. До певної міри це вдалося: прихильників СРСР ще чимало в країні.

В даному випадку головним був не прояв пам’яті про загиблих. Це була спроба організаторів прозондувати г’рунт, перевірити ситуацію зсередини: скільки людей вийде, на що готові, що потрібно зробити, щоб розхитати ситуацію.

Так було в Донецьку в 2014, коли цілком, здавалося б, нечисленні миролюбні ходи прихильників ще неіснуючої тоді «ДНР» перетворилися в шабаш привізної російської гопоти, яка пізніше повернеться в Донецьк – уже зі зброєю, вбивати. Так було в Одесі 2 травня 2014 року, коли з-за спин силовиків стріляли відверті провокатори і вороги України.

У тих, хто виїхав з окупованого Донбасу і у проукраїнські налаштованих одеситів в цей день було абсолютне дежавю: скажені обличчя «радянських бабусь», які закликають путіна, їхня ненависть до України і поліція, яка стала на бік «тітушок». Це, як вони сказали, був практично Донецьк 2014 року і Одеса 2 травня 2014… хоча це були Одеса, Харків, Дніпро і головне, і найприкріше, Київ – 2017 року.

Так, відреагували, так, зняли, кажуть, верхівку. Але, поясніть, чому, нібито поліцейські, які пройшли переатестацію, виявилися практично на боці учасників антиукраїнських шабашів? Чи вони здатні тільки побити п’яного і істерично гнатися за порушником, щоб, наздогнавши, розстріляти? Це непрофесіоналізм або навмисність?

І якщо вже такий захід було дозволено і заплановано, він повинен був проходити в тому вигляді, в якому його запропонує держава, а за провокації і провокативні ситуації, аж до кримінальної відповідальності, повинні нести відповідальність ті, хто давав заявку на подібну хода. Але ж немає таких! Хто подавав заявку в Дніпрі, де відбулися бійки? А в інших містах? І чому мирна, і поминальна, по суті, хода перетворилося на демонстрацію ворогів? Хіба на це давали дозвіл влади міст? Чи на це? Чи міська та обласна влада не несуть відповідальність за те, що відбувається на їх території? Втім, про що я!

За великим рахунком, нічого особливо страшного не сталося. Спливли слиною і ненавистю кілька тисяч ненависників України, ще раз показали своє справжнє обличчя і наміри депутати Оппоблоку, простіше сказати, Партії регіонів, які прагнуть реваншу, отримала відоме задоволення пропагандистська машина Кремля.

Нехай «за поребриком» біснуються і зловтішаються. Нам не звикати. Але зате ми тепер чітко знаємо в обличчя тих, хто, виходячи з криками «фашизм не пройде», якраз фашизм і проповідує. Бо тільки зрадники своєї Батьківщини можуть кликати до себе чужу державу, яке вбиває твоїх синів. Просто ті, у кого є здоровий глузд у голові, повинні пам’ятати: якщо в країні, яка веде з твоєю країною війну, аплодують агресору і підтримують його, з цими «громадянами» будуть наступного разу розмовляти вже не мирно.

Друга частина неоголошеної війни куди страшніше першої, яку бачить світ, – та явна, там бій проти окупанта. А ця, яку зараз намагаються нав’язати, – спрямована на повний розкол суспільства. Ми повинні це розуміти і належним чином реагувати. Інакше – все повернеться на круги своя, і жертви Майдану виявляться марними.

Окремо – про тих, хто повністю залежить від бюджету, тобто, від нас з вами. Про поліцію.

9 травня поліція не тільки не впоралася з ситуацією, але і (навіть в Києві!) направляла свою активну діяльність проти тих, хто був з українською символікою: в прагненні захистити «Марш Перемоги» від нештатних ситуацій поліція в інші моменти виглядала, як “Беркут” на Майдані. За це повинні нести відповідальність не тільки вищі обласні чини, але й перші особи, які ретельно оберігаються владою.

А особисто моя думка про всі ці ходи і полки така.

Це – до держави. Загиблих згадувати простіше – їм достатньо слів. Згадайте про живих. І не один раз в рік, 9 травня, а завтра, сьогодні, зараз. Їх мало, і вони старі і бідні. Держава не збідніє, якщо допоможе їм – не 500 гривнями або тисячею, а більш істотно – щоб останні роки життя стали для них людськими. Щоб тепліше їм було жити – у всіх сенсах. Якщо є зарплати у міністрів в сотні тисяч гривень щомісяця, невже ветерани Другої світової не заслужили рівноцінної виплати хоча б один раз?

А це до тих, хто виходить на такі ходи. Дайте спокій загиблим і тим, що вже пішли з цього світу. Вони віддали своє життя не для того, щоб їх втраченим життям спекулювали в ім’я інтересів чужої країни. Згадайте свого діда чи батька – вдома, в храмі, в колі рідних, поставивши портрет перед собою, а не розмахуючи ним в бажанні показати всім, як ви пам’ятаєте. Не перетворюйте пам’ять на фарс. Не лицемірте. Пам’ять – це не маскарад у військовій формі війни, яка закінчилася 72 роки назад, а біль душі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *