690

Діти, господарство й хата – все на плечах супертата!

СЕЛО І ЛЮДИ. Він і хвилини не сидить на місці. Діти, великий будинок, ще більше господарство. Його день починається, коли ще всі сплять – удосвіта, бо треба подоїти корів, нагодувати худобу, приготувати дітям сніданок і відправити до школи.

Сергій Колесник із невеличкого села Сухиня, що на Бобровиччині Чернігівської області, присвятив своє життя дітям і жодного разу не пошкодував про свій вибір. Чоловік крутиться, як білка в колесі, тільки б його син і донька мали все, як їхні однолітки з повних сімей. Поспілкувавшись із Сергієм пів години, на мить здалося, що він і справді якийсь супермен, але й супермени можуть втомлюватися. У такі хвилини чоловік співає. Саме пісня є джерелом сил і натхнення для нашого героя.

Сергій виріс у багатодітній родині. Дітей було шестеро: п’ятеро хлопців і дівчинка. Батька не стало, коли нашому герою було шість років. Тому діти змалечку не цуралися жодної роботи по господарству.

«Двоє братів вже на небесах. Молодший, Віталій, загинув у боях за Вуглегірськ. Він був мінометником. Довго вважався безвісти зниклим. 12 березня 2015-го року ми лише змогли забрати його тіло додому, аби поховати. Хоча бої велися наприкінці січня», – розповідає мій співбесідник.

І за маму, і за тата

Сергій же після армії працював на фермі у колгоспі імені Воровського. Це було передове господарство у Сухині.

«Коли розпався колгосп, я пішов продавцем. Господарство у мене було завжди – починав з кіз. Потім завів корову, свиней, птицю… Одружився, двоє дітей – син, донька. Живи і радій, але не все так складається, як нам хочеться…».

Дружина покинула Сергія з дітьми, коли Ангелінка ще в школу не ходила, а Толя вчився у четвертому класі. З тих пір чоловік лише нарощував худобу, аби його діти жили у достатку.

«Ще весною у мене було п’ять дійних корів, я дві продав. Важкувато, якщо чесно, – зізнається господар. – Нині маю три дійні корови і тільну теличку. Чотири свиноматки, кабани, маленькі поросятка, індики, гуси, кури. Роблю тушонку, консервую овочі – треба ж сину щось у валізу класти, коли на навчання їде. Він у мене вже студент Ніжинського коледжу культури і мистецтв. Баяніст. Грає так, що заслуховуюсь. Доня теж талановита – шестикласниця. Вчиться у Бобровицькому ліцеї. Відвідує школу мистецтв по класу баяна і піаніно, співає в хорі. Тож тричі на тиждень маю оплатити їй таксі, щоб додому доїхала. Бо позакласне навчання до вечора, а шкільний автобус повертається рано. Так що батьку хоч не хоч, а гарувати треба. Продаємо молоко, сир. Ніяких допомог державних не отримую. Навіть документи не подавав. Я батько і здатен сам поставити своїх дітей на ноги!», – вважає Сергій Павлович.

Колоски для доньки

Хто сказав, що заплітати волосся дівчатам мають мами? Наш герой легко відкидає цей стереотип, бо дуже любить робити зачіски своїй донечці Ангелінці.

«Косички, а ще більше колоски люблю заплітати. Доня каже, мовляв, тато, вже не ходять дівчата з такими зачісками, а я їй пояснюю, що рівнятися на когось не треба. Тобі дуже личить, і це головне. Бувало, поїдемо в Ніжин на базар, хочу їй платтячко гарне купити, а вона мені штани порвані показує. Тьфу, кажу, і не подумаю. Хочеш джинси – вибирай, але без дірок. Сором якийсь, а не одяг. Толя вже геть самостійний – сам собі купує, лише гроші давай», – посміхається батько-одинак.

Важко повірити, але турбота й чуйність цього чоловіка розповсюджується не лише на власних дітей. Спочатку Сергій Павлович доглядав свою стареньку бабусю, а потім і сусідку.

«Шкода старих людей. Вони стають немічними і нікому не потрібними. Ось тут через хату бабця Дуня жила. Нікому було за нею глядіти. Я спочатку так до неї заходив: то їсти принесу, то піч протоплю, а тоді, коли вона вже геть заслабла, порадився з дітьми і ми забрали її додому. Пам’ятаю була зима, снігу повно. Ми посадили Дуньку на сани і перевезли до нас. Рік вона ще в нас прожила. Завжди казала: Серьожку, бережи себе, прошу, бережи… Так запам’яталися її слова».

Коли душа співає

Сергій Колесник – єдиний чоловік у фольклорному аматорському народному  ансамблі «Вербиченька». Колектив із Рудьківки (поряд з Сухинею) відомий далеко за межами нашої області. Вони – лауреати і володарі гран-прі всеукраїнських і навіть міжнародних фестивалів. А цього літа заспівали у Болгарії, де неабияк вразили іноземну публіку.

«Якось Віра Іванівна (художній керівник колективу «Вербиченька», – Авт.) приїхала до Сухині і запросила мене в ансамбль. Вона знала, що я по молодості співав, – посміхається наш герой. – Я, відверто кажучи, не вагався, бо дуже люблю пісню. І ось вже років сім ми нерозлучні з колективом. Багато гастролюємо. Лише за останні пару років здобули чотири гран-прі (найвища нагорода, – Авт.) на всеукраїнських і національних конкурсах. Цього літа ми їздили у Болгарію. Я все думав, як же мені вирватися, господарство ж… На кого лишити?.. Але кум мене переконав. Їдь каже, якось буде, хоч щось побачиш у житті. Бо я ніде не був, якщо чесно. Дітей щороку обов’язково на море відправляю. Чи то з сестрою, чи з кумами, а сам – ну ніяк, бо корів і свиней нема на кого полишити».

Нещодавно «Вербиченька» за участю єдиного голосистого чоловіка-соліста Сергія Колесника повернулася з Харкова з черговою перемогою – лауреати першої премії Міжнародного фестивалю-конкурсу мистецтв «Співограй» та грошовим суперпризом – сертифікатом на тисячу євро для участі у закордонних фестивалях.

– Можливо, пощастить, то заспіваємо ще для поляків чи литовців, – розмірковує  Сергій.

– А як же корови? – не втримуюсь від запитання.

– Якось буде… Знаєте, бувають моменти, коли хочеться пустити все господарство під ніж. Щось кардинально змінити у житті. У такі хвилини я зачиняюсь у кімнаті і плачу. Потім заспокоююся, думаю про своїх дітей і розумію: досить скиглити! Я ж насправді щасливий, адже у мене є діти. Вони для мене – все. Донька і син – моє життя!

Щасливий батько зі своїми дітьми

До Сергія Павловича ми заїхали без попередження, бо нам повідомили, що він чоловік скромний і навряд захоче розповідати про себе. Але за десять хвилин на столі у господаря вже стояли голубці, котлети, смажена риба, салати…

Цікавлюся: «У вас свято якесь?». «Та ні, – дещо зніяковів господар, – це я дітям готував, щоб було що їсти. Вони люблять смачненьке… А тепер хочу і вас пригостити…».

За справжніх чоловіків говорять їхні вчинки! Слова, здається, тут зайві.

Сніжана Божок, фото автора та з архіву Сергія Колесника




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *