2111

Нащадок індіанського племені присвятив життя Україні

18 лютого 1952, року в Оклахомі (США) народився Джеймс Ернест Мейс, американський історик, політолог, журналіст, дослідник Голодомору в Україні.

Саме Джеймс Мейс був автором ідеї «Запали свічку пам’яті», побачивши одного разу оформ-автопортрет Тараса Шевченка зі свічкою. А завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні та його масштаби. Він був автором звіту комісії Конгресу США з вивчення Голодомору 1932—1933 років, в якому штучний голод вперше класифікували як геноцид. Запровадив поняття «Постгеноцидне суспільство», яке стало справжнім проривом у розумінні наслідків Голодомору для сучасного українського суспільства.  Зібрав всі документальні матеріали для книги «Жнива скорботи. Радянська колективізація і Голодомор» (1986) Роберта Конквеста (і був фактично співавтором, хоча його прізвища й немає на обкладинці), що мала велику популярність на Заході.

Батько Мейса походив з індіанського племені черокі, яке федеральний уряд у 1830-х змусив переселитися з корінних земель у Північній Кароліні й Джорджії до Оклахоми. Звідси й зацікавлення дослідника геноцидами.

У 1981-му захистив докторську дисертацію «Національний комунізм у Радянській Україні 1919—1933 рр.», довівши повну несумісність ідеалів національного визволення з комуністичною ідеологією. Коли в 1986-му за наполяганням української діаспори була створена Комісія Конгресу США із вивчення голоду 1932—1933 років, чотири роки організовував її діяльність. Організацію іноді називали Комісією Мейса, хоча він не був її членом.

Однак правду про українську трагедію на Заході часто сприймали в штики. Перед Джеймсом Мейсом зачинилися двері академічних закладів Америки, він нажив собі впливових ворогів. І в 1993-му переїхав в Україну, в Київ – ближче до архівів та джерельної бази. Одружився з письменницею Наталією Дзюбенко.

«Ми сиділи з колегою на літньому майданчику кафе біля будинку Спілки письменників. Щось обговорювали. Раптом співрозмовниця каже: «Дивись, Мейс йде»… Спочатку я навіть не повірила, що це він, – згадувала Наталія Дзюбенко-Мейс про першу зустріч. – Я звикла до словосполучення «комісія Мейса», мені він представлявся сивочолим вченим. «Якщо ви Мейс, – кажу, – вам повинно бути дев’яносто років». Він сміється: «Мені насправді сто, це все американські технології».

Професор політології Національного університету «Києво-Могилянська академія». Редагував англомовну версію газети «День», читав лекції, виступав на заходах. І невтомно працював. Він не хотів, щоб українську націю спіткало забуття, як це сталося з його предками.

Після однієї російсько-української конференції, під час якої спілкувався з російськими істориками, так прокоментував ставлення росіян до України та її незалежності: «Нічого не змінилось і нічого не зміниться». І передбачав, що за першої ж можливості Росія розіграє кримську карту і що військовий конфлікт неминучий. «Та краще б він спав до полудня!», – вигукнув Мейс, почувши слова Бориса Єльцина, що кожен росіянин, прокинувшись, має подумати, що він зробив для України. І саме українське питання (а не балканське) вважав доленосним для всієї Європи.

Джеймс Мейс мешкав у скромній оселі на Троєщині, потерпав від типового для пострадянської України «совка» й криміналітету, часто стикався з нерозумінням – у тодішній Україні було занадто мало однодумців. Але на всі питання, що робить він, американець, в Україні, відповідав: «Ваші мертві обрали мене».

Помер 3 травня 2004-го в Києві, похований на Байковому кладовищі. Посмертно нагороджений орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеню. А за два роки й український парламент таки визнає Голодомор геноцидом.

За рік до смерті, 18 лютого 2003-го (у день свого народження), Джеймс Мейс розмістив у газеті «День» колонку «Свіча у вікні»:

«Україна, за небагатьма винятками на кшталт лідера комуністів Петра Симоненка, загалом дійшла до того ж висновку, який ми зробили 1990-го: в 30-х роках українці стали жертвами геноциду й були настільки покаліченими, що багато які вади, сьогодні притаманні українській державі, виникають саме з цього. Як іноземець, я почуваю себе не дуже затишно, даючи політичні поради – навіть під вигуки деяких комуністів, що мені слід було б повернутися до своїх індіанців… Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: в національний день пам’яті жертв 1933-го (в четверту суботу листопада) визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих. Це було б гідною відповіддю на слова о. Олександра Биковця, який став священиком у Америці: «…всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало таке: чи буде світ знати про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема – ще інтимнішого характеру: чи буде кому молитися за всіх тих, що загинуть?». Навіть сім десятиріч опісля свічка, засвічена у вікні, здається мені гідною відповіддю».

Вже восени 2003-го ідею запалити свічку пам’яті реалізували в столиці і на Чернігівщині. Згодом акція знайшла підтримку на загальнодержавному рівні.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *