2223

Гріх любити неталановито, або Все починається з Жінки…

Перегорнувши першу сторінку книги, читач, перш за все, зверне увагу на чудову і зворушливу авторську присвяту: «Моїй чарівній дружині Тетяночці, Тетяні Дзюбі, з любов’ю, ніжністю та вдячністю присвячую і цю книгу…»

Книжкові новини. Сергій Дзюба. Гріх любити неталановито!: Вибрані вірші, переклади та пародії: У трьох томах. – Том перший. Вірші. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Десна Поліграф, 2021. – 552 с. (понад 200 кольорових ілюстрацій).

Авжеж, «Сергія Дзюбу недаремно називають «українським Петраркою», який усі свої книжки присвячує коханій дружині», – запевняє Нгуєн Суан Хоа, відомий літературознавець, кандидат філологічних наук, доцент Ханойського університету, член Спілки письменників (В’єтнам, м. Ханой).

До того ж, не варто забувати, що Сергій Дзюба – автор 105 книжок, які перекладені 80 мовами та надруковані в 50 державах. І всі ці книги присвячені одній Жінці – поетесі Тетяні Дзюбі, що, безперечно, вражає! До речі, на думку українських та закордонних фахівців-літературознавців, це – єдиний такий випадок в історії світової літератури.

«Якщо міркувати про сутність поезії щирого українця Сергія Дзюби, про її головну складову, це – безумовно, любов. Поет любить Жінку – земну, в чомусь грішну, стомлену від роботи і повсякденних турбот. Таку, яка поруч майже з кожним із нас. Потрібно тільки заглянути їй у вічі, щоб побачити океан любові», – влучно зауважує видатний поет і перекладач, лауреат Національної літературної премії Білорусі Анатолій Аврутін із Мінська.

Не можу не погодитися і з Людмилою Воробйовою, знаним білоруським літературним критиком і літературознавцем, в тому, що «Сергій Дзюба – поет надзвичайно пристрасний, який увесь час захоплюється, та водночас він поєднує в собі дар постійної спостережливості й естетичного споглядання, філософію чуттєвості та розуму, світла і мудрості. Поет шанує традиції, однак його вірші – напрочуд новаторські. Сповнені віри, надії та любові, вони – вічні!»

Про характер і секрет своєї творчості дуже гарно та сповідально у вірші «Дещо про любов справжнього непрофесіонала» висловлюється Сергій Дзюба:

«Для того, щоб зрозуміти поезію, потрібна тиша. Не раптові, дрібно нарізані кружальця пауз, коли відчуваєш себе затравленим монстриком, готовим однією рукою грати на фортепіано, а іншою – ламати стілець.

Ви знаєте тишу, яка нагадує молитву? Напій із самотності і болю, який у нас називають спокоєм? Я люблю таку тишу, вірші моєї дружини Тані та мудру поезію молодої Ліни Костенко… Душа філософа – щира й водночас недоторкана, як музика.

Я люблю Бога і відчуваю його у переповнених тролейбусах. Тому мало ходжу до храму. Особливо на великі свята. Там суєтно. Він сниться. Я без кінця думаю про Нього. Мені цікаво сперечатися з Ним. Все-таки Він трохи розуміється на драматургії. Ну, й кортить дізнатися про останню мить свого життя!

Більше я думаю тільки про Таню. Так, я люблю кохати. Кажуть, у цьому світі професійно не можна займатися двома речами: коханням і поезією. Отож я – справжній непрофесіонал.

Я навіть Україну люблю – хай їй грець! І Чернігів, де мешкає багато жадібних та заздрісних людей, немає площі Бетховена і вулиці Шопена»…

Народний поет України, прозаїк, драматург, публіцист, журналіст, автор творів для дітей та більше ста популярних пісень, критик, гуморист, пародист, кіносценарист, громадський діяч, видавець… Головний редактор популярної газети «Чернігівщина». Почесний професор. Генерал-хорунжий Українського Козацтва…

Така яскрава особистість Сергія Дзюби не може не вражати! Сьогодні я привідкрию читачам тільки одну грань його, справді, багатогранного таланту – поетичну.

Хочете читати далі? Відкрийте ТУТ:Заявителем в ФИФА выступила Специализированная детско-юношеская школа олимпийского резерва по футболу “Юность” (г. Чернигов), в которой Ярмоленко рос и занимался футболом в течение 10 лет. Учреждение уведомило ФИФА о том, что до сих пор не получило платеж солидарности за трансфер своего воспитанника Андрея Ярмоленко из ФК “Динамо Киев” в немецкий ФК “Боруссия” (Дортмунд). Трансфер состоялся еще в 2017 году. Он стал одним из самых дорогих в истории немецкого клуба и обошелся “Боруссии” в 25 млн евро. Открыв по этому факту дисциплинарное производство, ФИФА уведомило ответчиков в лице “Боруссии” и “Динамо” о необходимости погасить перед черниговской школой долг в размере 301 578,95 евро (22,92% от солидарного взноса, подлежащего уплате) Таким образом, из-за того, что ФК “Динамо Киев” до сих пор не оплатило “Юности” платеж солидарности за трансфер Ярмоленко, “Боруссия” (Дортмунд) оказалась в центре международного футбольного скандала и фигурантом расследования ФИФА. Украинская сторона конфликта В Украине, факт неуплаты платежа солидарности материнской школе Ярмоленко со стороны ФК “Динамо” стал предметом уголовного производства ГУ Нацполиции г. Киева. Дело под номером №42018100000000411 было зарегистрировано еще 21 марта 2018 года, по признакам уголовного преступления, предусмотренного ч. 4 ст. 190 УК Украины (мошенничетсов – завладение путем обмана, денежными средствами в особо крупных размерах, – ред.). В рамках этого производства директору ОО “Черниговский областной клуб “Юность” Александру Салию в сентябре было вручено подозрение. Следствие установило, что ФК “Динамо” перечислило часть платежа солидарности в размере 150 тыс. евро (положенного ДЮСШ “Юность”) на счета новосозданной общественной организации “Черниговский областной клуб “Юность”. Последняя, как не единожды публично утверждал директор Черниговской ДЮСШ Геннадий Прокопович, “не имеет ни к ним, ни к воспитанию Ярмоленко никакого отношения”. “Ярмоленко воспитывался в нашей школе и выступал под нашими флагами с 1996 по 2003 год, а также с 2004 по 2006 год. В то время как гэошка “Клуб Юность” была создана Салием только в 2015 году. О чем тут еще можно рассуждать”, – говорит Прокопович. Сегодня возглавляет ОО “клуб Юность” упомянутый выше Салий. Он не был уполномоченном лицом ДЮСШ на получение платежа солидарности от “Динамо”. Более того он не уведомлял школу о подписанном с ФК договоре про получение каких-либо средств. Соответствующий договор и документ о проведении платежа между “Динамо” и ОО “Клуб “Юность” есть в распоряжении редакции. Из документа следует, что “Динамо” отправило платеж не просто на новосозданный “поддельный клон” “Юности”, но и осознано уменьшило сумму платежа, причитавшегося черниговским детям почти вдвое, с 300 тыс.евро до 150 тыс.евро. Так, в п. 3.3 Соглашения указано, что “стороны договорились о том, что вышеуказанная оговоренная сума (в размере 150 тыс. евро) является полной и окончательной суммой ответственности “Динамо” перед “Клубом (Юность)” и “Клуб” не будет иметь каких-либо претензий к “”Динамо” в отношении солидарных выплат”. При этом, как настаивают в ДЮСШ, они никогда не вели с “Динамо” переговоров по уменьшению положенной им суммы солидарного платежа. Более того, как подчеркивает Прокопович, эти деньги в полном объеме остро необходимы школе для обновления материально-технической базы и покупки автобуса для учеников – юных футболистов. “В школе нет ничего – горячей воды у нас нет уже 18 лет, автобуса нет, школа находится в высшей лиге чемпионата Украины, но материально-технические условия такие, что дети 15, 16, 17, 18 лет сегодня ездят на соревнования на автобусе в аварийном состоянии. Ездят и в Винницу, и в Сумы, и в Тернополь и в Киев”, – рассказал он, аргументируя тот факт, что школа никогда бы не согласилась на частичную выплату. Как видно из Договора, со стороны “Динамо” его подписывал лично Первый вице-президент ФК Виталий Сивков, что указывает на осведомленность и возможно даже заинтересованность столичного клуба “платить меньше” и платить “не туда”. Так или иначе, но попытке присвоить половину из сумы платежа солидарности за Ярмоленко со стороны служебных лиц “Динамо” также будет дана уголовно-правовая оценка следователями Нацполиции – в рамках упомянутого выше производства. Уже сегодня, следствием установлено, что А.Салий с группой лиц являются непосредственными участниками неправомерной схемы по присвоению 150 тыс. евро, предназначенных детям черниговской спортшколы “Юность”. И расследование этого дела еще продолжается. Также, напомним, что директор ДЮСШ “Юность” Прокопович не единожды письменно обращался к “Динамо” и братьям Суркисам с требованием оплатить положенный школе платеж солидарности. На что ФК никак не реагировал. Официально пояснить, почему оплата была в размере 150 тыс. евро, а не 300 тыс. евро, и почему она была отправлена на общественную организацию, вместо счетов черниговской школы Ярмоленко, в столичном клубе также до сих пор отказывались. Международная сторона конфликта После громкого расследования Der Spiegel мировой футбольной общественности стало известно об оффшорных схемах Г.Суркиса в период его руководства ФФУ. Теперь у немецких журналистов есть все основания для нового расследования оффшорных схем в европейском футболе, в которую “Динамо” втянуло и немецкую “Боруссию”. Согласно платежке “Динамо” в адрес ОО “Клуб Юность” средства в размере 150 тыс. евро перечислялись не с киевского счета столичного ФК, а со счетов кипрского оффшора “Динамо”. И это обстоятельство в рамках открытого дисциплинарного производства ФИФА подлежит отдельному изучению и журналистским расследованиям. Все потому, что до 2016 года, у столичного ФК “Динамо” была лицензия, разрешающая использовать оффшорные компании в трансферных платежных операциях. Но после 2016 года, когда ФИФА изменила правила, столичный клуб уже не имел права использовать свои кипрские компании (сначала Newport Management Limited, позже Dynamo Kiev (Cyprus) LTD) для соответствующих операций. В связи с этим обстоятельством, проблемы возникли у немецкого ФК “Боруссия”, который за трансфер Ярмоленко также платил столичному “Динамо” на кипрский оффшор. С точки зрения украинского законодательства это очевидная схема по уклонению от уплаты налогов в Украине за продажу украинского игрока столичным клубом. Но почему немецкая “Боруссия” согласилась на участие в подобной налоговой схеме – остается большим вопросом. Неужели у “Боруссии” или любого другого европейского футбольного гранда есть свои компании-партнеры на Кипре для уклонения от уплаты налогов? Напомним, что ранее ГПУ открыла уголовное производство по фактам уклонения должностными лицами ФК “Динамо Киев” от уплаты налогов. Данное производство было передано для расследования следователям Государственного бюро расследований.  Игорь КогутенкоПро значення поезії Сергій Дзюба напрочуд цікаво розмірковує в своєму інтерв’ю, записаному нещодавно Дмитром Слапчуком із Луцька. Пропоную вам невеличкий фрагмент:

– Поет – це не професія. Тож і колишніх поетів не буває… Я знав деяких авторів, котрі були дуже відомими за життя, але після смерті про них зовсім забули. І навпаки – поети, маловідомі за життя, раптом, відлетівши у засвіти, ставали знаменитими… Поети виконують дуже важливу функцію – вони створюють красу, що справді реально рятує наш світ. Створюють націю. Популяризуючи власну історію, культуру, традиції, прославляють свою країну та об’єднують народи.

Отож, якщо говорити про значення пана Сергія у сучасному історико-культурному просторі, то він дійсно, як ніхто інший, сьогодні популяризує нашу культуру у світі. Якщо ж розмірковувати про сутність його поетичного слова, то автор, без перебільшення, творить Красу. Власне, як підтвердження цієї тези – мій весь наступний аналіз збірки – книги першої тритомника «Гріх любити неталановито!».

Своєрідним лейтмотивом книжки є такі слова: «Гріх любити неталановито!» Не можу не погодитися з автором…

На віях – осінь, в косах – перший сніг,

А очі прагнуть молодого літа…

Хотіти – гріх, і не любити – гріх,

І гріх любити неталановито!

(с. 48)

Проте, у книзі не йдеться лише про любов до жінки. Кохання до Жінки тут – тільки першооснова. У Сергія Дзюби почуття любові поширюється на всі

земні речі та субстанції: на побут і роботу, місто та країну, вічні філософські людські істини, навіть на політичні питання, хоч автор і не любить політики.

Великою любов’ю проникнуті всі розділи книжки: «Станція «Чернігів», «Туди, де сльози Фаетона…», «Святі мої ноги пекельно гудуть…», «Мій уряд мною незадоволений», «Кракатунчик», «Коти не люблять політиків», «Чекаю Тебе з роботи, як із війни», «У пошуках давньої амфори», «Мій смуток – у сукні з незабудок», «Віршики малого Сергійка», «Між землею і небом», «І болить від любові фантомна моя половина!», «Білі ангели. Пісні».

Причому в останньому розділі зібрані не лише пісні на вірші пана Сергія, а й пісні на слова інших авторів, на які Сергій Дзюба створив музику. Проте їх поєднує загальний лейтмотив книги ‒ гріх любити неталановито!

 

* * *

Я люблю день,

коли до мене

прийшов Чюрльоніс

і простягнув сльозу Фаетона,

настояну на мелодіях

зірок.

 

І я, що звик

висмоктувати

час із пальця,

захворів

на Всесвіт.

(с. 59)

 

Дозволю собі тут невеличке уточнення – автор захворів на любов до Всесвіту…

Впевнена, читачам буде цікаво спостерігати за образно-метафоричними самоозначеннями автора. Адже ліричний герой Сергія Дзюби – надзвичайно багатогранний. Він – цікавий, романтичний, непередбачуваний. Це справжній чоловік-мрія будь-якої жінки. А ще – у поетичній уяві автора він зазнає численних метаморфоз… Саме тому інтимна лірика Сергія Дзюби – Справжня, Жива і Досконала:

 

А я все живу, мов скрипаль,

який зумів уявити,

що грає

на скрипці Страдіварі –

для однієї

русалки.

(с. 109)

 

А я щодня своє

життя

з Твоєї літери

починаю…

і що я за чоловік

такий?!

(с. 207)

 

Легко знати,

що я стану

віршем і житиму

у країні квітів,

доки дозволить

час.

(с. 113)

 

І зацвіла душа віршем…

(с. 203)

 

Хлопчику, не заздри мені:

я – блідий,

мов пам’ятник.

(с. 297)

 

Я – архітектор будинків,

у яких стіни не пригнічують

свободу,

а меблі мають душу.

Там поважають філософа,

що вмів дегустувати

самотність…

(с. 121)

 

З’явитися першим снігом –

доки чекають

і піти – доки не набрид…

(с. 85)

 

Пожухлим листям сумувала осінь,

Та я любистком був і чебрецем…

(с. 93)

 

Осінь. Я хочу тепла, мов лелека.

(с. 226)

 

Місячний їжачок

блаженствує на зеленій ковдрі

фіалкового вечора…

Погладь мене долонею м’якого літа – і

Ти не відчуєш колючок.

І навіть опівдні, за іншого світила,

коли я видаюсь Тобі

звичайнісіньким кактусом

на підвіконні,

все-таки трішки

поливай мене

разом із благороднішими

квітами.

(с. 104 – 105)

 

Та я – лиш джин, який виконує бажання.

(с. 134)

 

А потім сніговий барс втратить зуби

і перетвориться на барсика,

який мріятиме про дитинство,

але хотітиме спокою, –

потім.

(с. 244)

 

Але я – мов пес, що хоче в будку,

Бо від вітру захисту нема…

(с. 147)

 

Я сиджу, мов птах, що зрадив літо,

І літа рахую – восени.

(с. 147)

 

Не марок, доларів, ієн,

Не лицемірства тоги…

Я – не парламент, я – катрен.

І слава Богу!

(с. 248)

 

Я боюся страждань,

як монах, що боїться спокуси.

Я б розтанув, мов лід,

чи скінчився б раптово, як день.

(с. 276)

 

А це – іронічна порада-правило для справжніх чоловіків:

 

Головне для справжнього чоловіка

вчасно перетворитися:

на зручний стілець –

якщо жінка хоче присісти,

на тепле і м’яке ліжко –

коли їй потрібно спати,

і… на іншого чоловіка –

якщо цей набрид.

(с. 357)

 

Ну як же тут не усміхнутися?! Та й загалом, спосіб філософствування у Сергія Дзюби – досить незвичний… А це послуговування тонкою іронією і легким ненав’язливим гумором у поєднанні з трагічною темою скороминущості людського існування!.. Що тут скажеш? Геніально!

 

Я пережив себе: відмучився, відпив…

Так тихо поховав – ніхто і не помітив –

Без віршів, копачів, душі лишивши пів…

Та Бог із ним, таким… І Бог зі мною… Квіти –

Оздоби для жінок, наркотики кохань –

Мені, який отам, можливо, ще потрібні,

Мов попіл – голові, як позолота бань,

Алергікам – весна і горобцям – шпаківні.

(с. 29)

 

Своєрідне осучаснення біблійного образу Адама також просякнуте доброзичливим гумором. Як же тонко, влучно і просто змальована буденна життєва ситуація! Гіркий післясмак від факту «неправильності» образу сучасного чоловіка вдало завуальовано легким авторським стилем та іронічним поглядом на життя і речі:

 

* * *

Мій друг Адам іде в універсам,

Пляшчину візьме – і собі, і другу…

І знов згадає, як, о пів на другу,

Він, покохавши, втратив небеса.

 

Де справді не боліла голова,

Не швендяли примари і поети,

Де він не міг по-людському померти

І не ковтав від розпачу слова.

 

… Зітхне, закурить «Приму» на десерт,

І так йому болітимуть ті втрати…

А все-таки люблю її, трикляту!

І хтось всміхнеться – ніби чує все.

(с. 30)

 

Так, як стверджує Фолькер Маасен, відомий поет і прозаїк, член ПЕН-клубу Німеччини, «у сонячної, життєствердної поезії Сергія Дзюби – своя магічна аура… А блискучий гумор та дотепну іронію автора можна порівняти з незабутніми комедіями видатного давньогрецького драматурга Аристофана».

Чомусь найбільше мені запам’яталося таке зізнання автора: «Взагалі, я люблю уявляти, як колись ви вигадаєте мене. Це буде нескладно! Вигадаєте, мов ляльку, яка вміла говорити і знала невеличкі почуття – розміром від народження до смерті. Можливо, ви схочете мати мене напам’ять – як акваріум із рибками золотої ментальності».

Авжеж, поет, як і годиться поету, відчуває себе не таким, як інші. Йому болить його інакшість. Однак тема внутрішньої самотності виписана автором особливо майстерно та на глибоко філософському рівні… Наприклад, у наступному вірші органічно переплітаються біблійні мотиви та завуальовані натяки на сьогодення:

 

* * *

Це сталося. Знов! І без мене відчалив ковчег.

Печально дивилися обрані люди і звірі.

Зі мною прощалися – я спочиватиму в мирі,

Такий незабутній – не Шмуель, не Щек і не чех…

 

Тут все вже моє – я не вижебрав. Може, проспав –

Цей сонях з-під сонця, повітря – мов ключ від оселі.

І треба надихатись! Потім щось взяти. Зі стелі.

Для тих… Що колись… Ще повернуться – в гріх і до справ.

 

Їх хтось ще «попросить» з Єгипту чи з раю-Ізра… –

Давитися манною, слати прокльони пророку.

Мене тут лишили – такого-то місяця й року.

Я теж врятувався – від них. Порадію, пора…

(с. 24)

 

Болісними мотивами самотності і любові, майстерно обрамленими авторською образністю та інакомовністю, вражає наступний верлібр:

коли в домі немає чого читати

я телефоную бабусі

тепер дзвоню їй у вихідний

20 вересня року здається 1964-го

і нетерпляче запитую чи я вже народився…

 

… кладу слухавку так наче

з янголом порозмовляв

все-таки добре мати

хоча б одну бабусю

треба б якось

і на могилку навідатися

(с. 25 – 26)

 

Передусім, письменник любить тишу. Сергій Дзюба – не виключення з правил. Тиша… Тиша – у любові, і любов – у тиші. Що іще потрібно справжній поезії, як і справжньому коханню? «Для того, щоб зрозуміти поезію, потрібна тиша», – говорить автор. Скажу більше: для того, щоб зрозуміти сутність земної любові, теж необхідна тиша… Адже справжнє, зріле почуття не потребує слів:

 

* * *

Не питай чи кохаю – доторкнись до моєї долоні:

Вона тепла, як море, що нас обіймає у липні.

А слова – це для вічних: для тих, кого більше не буде.

Я ще зовсім не вмію майструвати некрополі слів.

 

Не питай чи кохаю – хай насниться Тобі наше море:

Воно справжнє, як мрія, і звабливе від хвилювань.

А слова – тільки птахи: так легко їх можна спіймати

В чорно-білий пейзаж, заґратований терпким «прощай».

 

Не питай чи кохаю – ми ще навіть не вийшли із моря:

Ці кумедні медузи щиріші за саги про світ.

А слова – може, є: наче папороть, що на Купала

Озивається цвітом, якого ніхто не знайшов.

(с. 45)

 

Беру найпрекраснішу ноту –

тишу, яку не можна вивчити

напам’ять,

і не співпадаю у часі

з білизною Твого тіла…

(с. 66)

 

і я прагну доторкнутися до Тебе – пошепки.

(с. 79)

 

У автора дуже цікава та на диво оригінальна інтерпретація образу земної Жінки, що не залишає читача байдужим. Чуттєве і сміливе переосмислення

біблійних мотивів та особливий індивідуальний погляд на реалії… Так, інколи гірко. Однак напрочуд образно, життєво і переконливо:

 

* * *

Всі мрії жінок про свободу –

Нестримні, як води Гольфстріму.

Жінки потерпають від вроди –

Вночі. Мов Христос. Невловимо.

 

І будуть нескінчені страти –

Невинні, як зміна білизни…

Жінки приросли до пілатів.

Пілати – це ніби Вітчизна.

(с. 35)

 

У поета досить незвичні образні визначення чоловіка і жінки… Особливо жінки. В контексті метафоризації автором ліричних героїв можна виділити такі лексико-семантичні поля: явища природи (вітер, море, небо, руки-хвилі, лебідка, троянда, лоза виноградна, річка, трава, кульбаба, яблуня, білий світ, Чумацький шлях, сонячний зайчик, магма підземних глибин, скарб-горизонт та інші); людські матеріальні творіння (Ейфелева вежа Твоєї гордості, куля твого поцілунку, діамант, паперовий змій, дорога, знак «Зупинка заборонена»), слова-назви з різних сфер мистецтва (вірш, рима, шедевр, струна та ін.), образні лексеми зі світу казки та міфу (дракон, зачарована царівна, молочна річка, молода богиня), історичні постаті (королева, Клеопатра, лорд тощо).

Як приклади, зацитую тільки деякі, на мій погляд, найяскравіші:

 

Одягаю сорочку на Твої

поцілунки, вкарбовані в мою

шкіру.

(с. 86)

 

спокушаю Тебе стати

віршем моєї мрії.

(с. 88)

 

Ти давно не поїхала в місто своїх буковин

І для мене народжуєш зорі, веселки та квіти, –

Відчуваю Тебе, ніби магму підземних глибин,

Як полеглий вояк, на холодному полі зігрітий.

Це – неначе спіймати навпомацки скарб-горизонт:

Хай зав’язані очі – довірливо бігти за небом!

Може, істина в жінці? Ми просто не знаємо код:

Доросли до вина, а потрібно було – і до Тебе.

(с. 398)

 

Яке блаженство:

прокинутися від кулі

Твого поцілунку!

(с. 205)

 

Ейфелева вежа Твоєї гордості

все-таки дозволить приземлитися

самотньому листку-літачку.

А там я сховався!

(с .42)

 

На ліжку поруч

Ти – віршеням,

як сонячний зайчик.

(с. 81)

 

Я жду Тебе – останню й першу риму –

З трояндами, красивими від болю…

(с. 95)

 

а я Тебе все життя малюю:

не хочу мати завершений шедевр –

мене цікавить сам процес.

(с. 219)

 

Ти ще струна – не думай про літа,

Ти закохайся в мене у суботу.

(с. 23)

 

Ти, тендітна й гнучка, мов лоза виноградна,

Воскреси мене знову, як біле вино!

(с. 229)

 

Жінка була молочною

річкою з кисільними

берегами.

… Один чоловік поплив

проти течії та й потонув.

Інший хотів перейти її вбрід –

тільки ноги намочив,

а молока не попробував…

… – Як ти підкорив річку?! –

дивуються невдахи. –

– Хіба її

можна підкорити? –

я чоловік. – Я просто

люблю плавати і пірнати

там, де глибоко.

(с. 392)

 

Так, без перебільшення, Сергій Дзюба – глибокий поет, а ще – проникливий психолог у пізнанні жінки…

 

Підрізаю ножицями

Твій нігтик –

шліфую діамант.

(с. 88)

 

Скільки істинної любові, турботи і ніжності концентровано у цих трьох невеличких поетичних рядках!

А далі – гіперболізоване почуття закоханості, що плавно переходить у ритуал боготворіння Жінки. Дружина, море і небо для автора – на одній паралелі:

 

Всі дивуються, чому небо

дарує Тобі дещицю

моря, і тільки я

знаю, що ви –

трійнята.

(с. 87)

 

Або:

 

яка (жінка – Ю. С.) на горизонті

кохалася з сонцем

і ставала морем.

(с. 369)

 

Так, боготворіння дружини, про яке напрочуд влучно висловлюються автори передмови до книги, гідне поваги до пана Сергія і щирого захоплення автором як чоловіком:

 

Я не розумію молитви

і хрещусь, мов блаженний,

бо дивлюсь на Ісуса

і бачу Твоє обличчя.

Ви разюче схожі!

Хто ти?

Невже все життя

я буду нести хрест

цієї страшної і захоплюючої таємниці?

Покохавши Тебе,

я прийшов до Нього,

але кого з вас

я маю тепер любити більше?!

(с. 49)

 

 

Та коли на краєчку

Твоєї посмішки

з’являється Бог, –

Поцілунки-поети,

які вірять в Бога,

палко, до нестями

творять Гармонію.

… Так народжується

таємниця Життя.

(с. 56)

 

Її величність Жінка!.. Чия вірність, терпіння і лагідність істинно заслуговують на опоетизування… І ліричний герой, нехай навіть в образі Пілата, заслуговує на її всепрощення:

 

Чекання

Не випав сніг – щасливий, ніби мить.

Мені не стало легше від бронхіту.

І Моцарт у кімнаті не звучить –

Такий п’янкий, як жінка незужита.

 

Як Ти, що ще з роботи не прийшла,

Не сіла тихо на краєчок ліжка,

Не плакала і не горнулась трішки

До іншого далекого тепла.

 

І я, такий нескараний, лихий,

Не свідок, а Пілат тієї муки,

Одержу не смолу, а борщ смачний,

І поцілую не вуста, а руки.

(с. 46)

 

А ось риторичне і, на перший погляд, дивне запитання, яке, впевнена, нікого з читачів не залишить байдужим і змусить замислитися:

 

Хто сказав, що першим був Адам?

Істина – незручна, як могила…

І чому не сниться досі нам

Жінка, що Адама народила?!

(с. 249)

 

Так, любов не знає кордонів. А отже, не має ані початку, ані закінчення. Вона просто у кожного з нас або є, або немає. Життєствердна ідея оновлення людського почуття, як і оновлення природи у циклах року, неодноразово звучить і в поетичних рядках Сергія Дзюби:

 

Скінчився день,

скінчився рік,

ти починаєшся:

вже не цілована,

ще не цілована –

тілом білим

і білим віршем.

(с. 47)

 

А ще – кохання воскрешає, оновлює, омолоджує, прикрашає, возвеличує. Любов робить людину вічною…

 

Дружині

Навіть буркотлива електробритва

з її постійними скаргами

на життя

не стомлює мене так,

як впевнений спокій дзеркала –

воно занадто об’єктивне!

Та, наперекір вадам земного реалізму,

я святкую витонченість Твоїх рук,

які вміють

малювати мене іншим.

(с. 60)

 

Інколи образи закоханих ліричних героїв, якими послуговується автор, метафоризуючись, утворюють доволі цікаві семантичні пари: дорога та знак «Зупинка заборонена», намисто і струна, художник і шедевр, поет та вірш, або поет і рима, скрипаль і струна, вітер та дівчина, маленька пустотлива дівчинка та паперовий змій, трава і яблуня, сонце й небо, принцеса та дракон…

Наприклад:

 

Жили-були Намисто і Струна,

У кожного – серця і зорепади,

Своя самотність і свої балади…

Я був один, і ти була одна.

(с. 227)

 

Кохаю смутком,

тому довго:

не кохаю – мучу…

стомлену, мов дорога,

невмолимий, як знак

«Зупинка заборонена».

(с. 212)

 

Я – Твоя половинка,

яка п’яніє від свободи,

бо знає, що обов’язково

повернеться до маленької

пустотливої дівчинки –

ген там унизу,

щоб лагідно

пригорнутися

до Твоїх ніг.

Я знаю –

Ти пишаєшся

мною, як

справжнім чоловіком!

Адже не кожна,

навіть дуже вродлива,

жінка

має власного

паперового змія.

(с. 390)

 

А ось – мій найулюбленіший вірш-мініатюра Сергія Дзюби, де концентрована метафоризація взаємного земного почуття зашкалює за найвищу межу:

 

* * *

Твої сни

роблять мене

чоловіком,

губи – гурманом,

а очі – поетом.

(с. 79)

 

Так, поет творить Жінку… А жінка творить Поета… Вони просто не в змозі існувати окремо. Власне, їх існування порізно уже не здатне було б створити тієї шедевральної магії – Любові. Звідси, саме звідсіля, нова риса

лірики Сергія Дзюби – магнетизм… Це та особливість віршів, які зазвичай дуже легко читаються і начебто гіпнотизують – не відпускають читача доти, доки не закінчується книжка…

 

Попри загальне і помилкове враження присутності у віршах «всюдисущого щастя», яким начебто огорнутий поет, Сергію Дзюбі знайомі і життєві будні. Просто про них він воліє говорити, не впадаючи в депресію, а зі світлим смутком і навіть з іронічним підтекстом:

 

Був день, неначе витвір Пікассо:

З тонів холодних і безжальних ліній, –

Гіркі, немов таблетки «Вікасол»,

Лежали в ліжку, ніби в домовині.

(с. 223)

 

І, звісно ж, те, що безперечно відрізняє цього поета від собі подібних «співців про кохання» ‒ так це його непереборна, оптимістична, лише злегка затінена світлим смутком віра у хепі-енд:

 

Візьмемо лиш спогади і рими

Найщиріших віршів і пісень…

Може, ми й не згаснем молодими,

Тільки, як у Гріна, – воднодень.

(с. 301)

 

А ще хочеться трішечки сказати про вірність, яка відіграє не останню роль у процесі образотворення інтимної лірики Сергія Дзюби. Ось як гіперболізовано й образно говорить про цю святенницьку людську рису автор. Проте, зауважу, він висловлюється доволі щиро. Цей верлібр звучить як гімн людським почуттям. Образи ліричних героїв тут надзвичайно гіперболізовані. Тільки хто із закоханих – сонце, а хто – небо, судити вам, читачам:

 

Небо,

яке навіть в обіймах

у міста

не клялось йому в любові,

бо кохало одне лише сонце,

згасає,

болісно намагаючись

приховати

сльози вірності.

(с. 58)

 

І, завершуючи аналізувати образ Жінки у поетично-метафоричній стихії Сергія Дзюби, хочу подарувати читачам-чоловікам декілька ліричних порад від автора:

 

Шукай її – боготвори цю жінку, –

Тут битви виграють не королі.

(с. 396)

 

Так мало часу для кохання вдвох,

Що варто цим займатися щомиті.

(с. 34)

 

Проте, як і мовилося вище, у книзі йдеться не лише про любов до Жінки. Любов цього автора насправді не має меж: вона поширюється на рідне місто, на всю Україну, на всіх і кожного, на нас із вами… Варто лише вміти це відчути…

Так, навіть закоханість у місто Чернігів, яке так давно стало для Сергія Дзюби рідним, забарвлена якимось поетичним еротизмом та істиною любов’ю, що здатна прощати ВСЕ:

 

А ще я люблю

присутність кінотеатрів

і мінливу еротику

фонтанів,

коли від дотику

екзотичних веселок

хочеться цілувати жінку,

яка стоїть поруч.

І хай один Господь знає,

скільки ще дано мені

створити віршів,

я – Ваш поет,

Ваша величносте, Місто!

(с. 233)

 

А тепер пропоную вашій увазі відповіді поета на найболючіші питання людства, або філософські істини в афоризмах Сергія Дзюби:

 

Страждає десь така вродлива жінка,

Бо щастя не римується з красою.

(с. 95)

 

З любові почався світ,

а закінчиться вірністю

(с. 126)

 

Донорська кров –

це коли там

кохання.

(с. 132)

 

А доля – п’яненький, смішний диригент на концерті,

Куди у партер нам авансом квитки узяли.

(с. 153)

 

Поети схожі на бульдогів:

у тих навіть у шестимісячному віці –

пички сердитих дідусів.

(с. 162)

 

Найеротичніша квітка – незаймана,

найкращий друг – незаздрісний,

найпривабливіший поет – мертвий поет.

(с. 171)

 

Живіть довго,

пишіть мало

і не звинувачуйте Небо

у гріхах.

(с. 216)

 

І, насамкінець, ‒ метафорична сповідь-виправдання від пана Сергія для тих читачів, яким далекий, незрозумілий чи нецікавий його авторський стиль:

 

Знаю, мої верлібри люблять невагомість:

іноді вони знаходяться

надто далеко від землі.

Ви не можете їх збагнути?

Не ображайтеся!

Я пишу тільки для однієї Дружини,

одного Міста й одного Бога.

Поетів не судять.

(с.225)

 

Так, ми, читачі, просто не маємо морального права судити авторів за колір їхнього письменницького стилю. А тим більше, коли він – виключно світлих тонів чи напівтонів. Якщо ми не здатні сприйняти світло чи, навпаки, темінь у слові, це значить, що, отже, наша аура – протилежного спектрального складу. Ось і все. У цьому – єдина відгадка вічної загадки читацького «розумію – не розумію»…

 

А на завершення хочу підкреслити, що тільки той автор, у якого справді є Душа (душа непродана, яка не продається ні за які срібняки або зваби нашого грішного світу, душа як найцінніше, що подароване людині Богом), гідний звання Поета. Дякую, пане Сергію, за світло вашої душі, за ту справжність, яку ви несете читачам своїм сповненим Любові словом:

 

* * *

Наше життя – боротьба з срібняками:

Тридцять… Ще тридцять… – на кожному кроці…

Хто я між вами? Хто ви між нами?

Знову піщинка кулею в оці!

 

Тут продаються пілати й месії:

І не горгонам – месіям й пілатам…

Я не впізнав вас, діво Маріє,

Будете, діво Маріє, багаті!

 

Знаю, що виживу, певно, що мушу:

Скільки нас винних отут – без провини…

Хто там по душу? Знову – по душу?

Я не ділю цей товар на частини!

(с.52)

 

Упевнено і сміливо можу підсумувати, що книга «Гріх любити неталановито!» (том 1) – це гімн найвищому людському почуттю – Любові. Добра половина книжки – це ода Жінці. Ніхто до Сергія Дзюби так не боготворив жінку, а зокрема – власну дружину. Ніхто не зумів передати цей образ виключно тонкими мазками світла. На його поетичних полотнах, де змальовується представниця слабкої половини людства, немає навіть натяку на будь-які тіні… Тут Жінка – суцільне Сонце, Гармонія і Досконалість. До того ж, у Сергія Дзюби її словотворення щире і переконливе, а ще – надзвичайно природне. Одним словом, талановито! (Адже «гріх любити неталановито»…)

Пане Сергію, спасибі Вам за надзвичайно світлу книгу, а зокрема – за трепетне, витончене і ніжне ставлення до жінки – дружини, матері, бабусі… Чомусь віриться, що якби всі чоловіки були в душі, хоча б трішечки, закоханими поетами, світ став би на йоту світлішим і досконалішим, а слабка половина людства – набагато щасливішою. Адже все на Землі починається з Жінки…

Так, можливо я, як і Сергій Дзюба, трішки по-іншому, відходячи від канонів, розумію Біблію. Але таке бачення не робить нас атеїстами. Навпаки: змушує повірити у велич людського духу. Адже людина, створена за подобою Божою, у будь-яких земних справах повинна керуватися, перш за все, любов’ю…

Юлія Сільчук,

член Національної спілки письменників України

горнувши першу сторінку книги, читач, перш за все, зверне увагу на чудову і зворушливу авторську присвяту: «Моїй чарівній дружині Тетяночці, Тетяні Дзюбі, з любов’ю, ніжністю та вдячністю присвячую і цю книгу…»

Книжкові новини. Сергій Дзюба. Гріх любити неталановито!: Вибрані вірші, переклади та пародії: У трьох томах. – Том перший. Вірші. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Десна Поліграф, 2021. – 552 с. (понад 200 кольорових ілюстрацій).

Авжеж, «Сергія Дзюбу недаремно називають «українським Петраркою», який усі свої книжки присвячує коханій дружині», – запевняє Нгуєн Суан Хоа, відомий літературознавець, кандидат філологічних наук, доцент Ханойського університету, член Спілки письменників (В’єтнам, м. Ханой).

До того ж, не варто забувати, що Сергій Дзюба – автор 105 книжок, які перекладені 80 мовами та надруковані в 50 державах. І всі ці книги присвячені одній Жінці – поетесі Тетяні Дзюбі, що, безперечно, вражає! До речі, на думку українських та закордонних фахівців-літературознавців, це – єдиний такий випадок в історії світової літератури.

«Якщо міркувати про сутність поезії щирого українця Сергія Дзюби, про її головну складову, це – безумовно, любов. Поет любить Жінку – земну, в чомусь грішну, стомлену від роботи і повсякденних турбот. Таку, яка поруч майже з кожним із нас. Потрібно тільки заглянути їй у вічі, щоб побачити океан любові», – влучно зауважує видатний поет і перекладач, лауреат Національної літературної премії Білорусі Анатолій Аврутін із Мінська.

Не можу не погодитися і з Людмилою Воробйовою, знаним білоруським літературним критиком і літературознавцем, в тому, що «Сергій Дзюба – поет надзвичайно пристрасний, який увесь час захоплюється, та водночас він поєднує в собі дар постійної спостережливості й естетичного споглядання, філософію чуттєвості та розуму, світла і мудрості. Поет шанує традиції, однак його вірші – напрочуд новаторські. Сповнені віри, надії та любові, вони – вічні!»

Про характер і секрет своєї творчості дуже гарно та сповідально у вірші «Дещо про любов справжнього непрофесіонала» висловлюється Сергій Дзюба:

«Для того, щоб зрозуміти поезію, потрібна тиша. Не раптові, дрібно нарізані кружальця пауз, коли відчуваєш себе затравленим монстриком, готовим однією рукою грати на фортепіано, а іншою – ламати стілець.

Ви знаєте тишу, яка нагадує молитву? Напій із самотності і болю, який у нас називають спокоєм? Я люблю таку тишу, вірші моєї дружини Тані та мудру поезію молодої Ліни Костенко… Душа філософа – щира й водночас недоторкана, як музика.

Я люблю Бога і відчуваю його у переповнених тролейбусах. Тому мало ходжу до храму. Особливо на великі свята. Там суєтно. Він сниться. Я без кінця думаю про Нього. Мені цікаво сперечатися з Ним. Все-таки Він трохи розуміється на драматургії. Ну, й кортить дізнатися про останню мить свого життя!

Більше я думаю тільки про Таню. Так, я люблю кохати. Кажуть, у цьому світі професійно не можна займатися двома речами: коханням і поезією. Отож я – справжній непрофесіонал.

Я навіть Україну люблю – хай їй грець! І Чернігів, де мешкає багато жадібних та заздрісних людей, немає площі Бетховена і вулиці Шопена»…

Народний поет України, прозаїк, драматург, публіцист, журналіст, автор творів для дітей та більше ста популярних пісень, критик, гуморист, пародист, кіносценарист, громадський діяч, видавець… Головний редактор популярної газети «Чернігівщина». Почесний професор. Генерал-хорунжий Українського Козацтва…

Така яскрава особистість Сергія Дзюби не може не вражати! Сьогодні я привідкрию читачам тільки одну грань його, справді, багатогранного таланту – поетичну.

Хочете читати далі? Відкрийте ТУТ:Заявителем в ФИФА выступила Специализированная детско-юношеская школа олимпийского резерва по футболу “Юность” (г. Чернигов), в которой Ярмоленко рос и занимался футболом в течение 10 лет. Учреждение уведомило ФИФА о том, что до сих пор не получило платеж солидарности за трансфер своего воспитанника Андрея Ярмоленко из ФК “Динамо Киев” в немецкий ФК “Боруссия” (Дортмунд). Трансфер состоялся еще в 2017 году. Он стал одним из самых дорогих в истории немецкого клуба и обошелся “Боруссии” в 25 млн евро. Открыв по этому факту дисциплинарное производство, ФИФА уведомило ответчиков в лице “Боруссии” и “Динамо” о необходимости погасить перед черниговской школой долг в размере 301 578,95 евро (22,92% от солидарного взноса, подлежащего уплате) Таким образом, из-за того, что ФК “Динамо Киев” до сих пор не оплатило “Юности” платеж солидарности за трансфер Ярмоленко, “Боруссия” (Дортмунд) оказалась в центре международного футбольного скандала и фигурантом расследования ФИФА. Украинская сторона конфликта В Украине, факт неуплаты платежа солидарности материнской школе Ярмоленко со стороны ФК “Динамо” стал предметом уголовного производства ГУ Нацполиции г. Киева. Дело под номером №42018100000000411 было зарегистрировано еще 21 марта 2018 года, по признакам уголовного преступления, предусмотренного ч. 4 ст. 190 УК Украины (мошенничетсов – завладение путем обмана, денежными средствами в особо крупных размерах, – ред.). В рамках этого производства директору ОО “Черниговский областной клуб “Юность” Александру Салию в сентябре было вручено подозрение. Следствие установило, что ФК “Динамо” перечислило часть платежа солидарности в размере 150 тыс. евро (положенного ДЮСШ “Юность”) на счета новосозданной общественной организации “Черниговский областной клуб “Юность”. Последняя, как не единожды публично утверждал директор Черниговской ДЮСШ Геннадий Прокопович, “не имеет ни к ним, ни к воспитанию Ярмоленко никакого отношения”. “Ярмоленко воспитывался в нашей школе и выступал под нашими флагами с 1996 по 2003 год, а также с 2004 по 2006 год. В то время как гэошка “Клуб Юность” была создана Салием только в 2015 году. О чем тут еще можно рассуждать”, – говорит Прокопович. Сегодня возглавляет ОО “клуб Юность” упомянутый выше Салий. Он не был уполномоченном лицом ДЮСШ на получение платежа солидарности от “Динамо”. Более того он не уведомлял школу о подписанном с ФК договоре про получение каких-либо средств. Соответствующий договор и документ о проведении платежа между “Динамо” и ОО “Клуб “Юность” есть в распоряжении редакции. Из документа следует, что “Динамо” отправило платеж не просто на новосозданный “поддельный клон” “Юности”, но и осознано уменьшило сумму платежа, причитавшегося черниговским детям почти вдвое, с 300 тыс.евро до 150 тыс.евро. Так, в п. 3.3 Соглашения указано, что “стороны договорились о том, что вышеуказанная оговоренная сума (в размере 150 тыс. евро) является полной и окончательной суммой ответственности “Динамо” перед “Клубом (Юность)” и “Клуб” не будет иметь каких-либо претензий к “”Динамо” в отношении солидарных выплат”. При этом, как настаивают в ДЮСШ, они никогда не вели с “Динамо” переговоров по уменьшению положенной им суммы солидарного платежа. Более того, как подчеркивает Прокопович, эти деньги в полном объеме остро необходимы школе для обновления материально-технической базы и покупки автобуса для учеников – юных футболистов. “В школе нет ничего – горячей воды у нас нет уже 18 лет, автобуса нет, школа находится в высшей лиге чемпионата Украины, но материально-технические условия такие, что дети 15, 16, 17, 18 лет сегодня ездят на соревнования на автобусе в аварийном состоянии. Ездят и в Винницу, и в Сумы, и в Тернополь и в Киев”, – рассказал он, аргументируя тот факт, что школа никогда бы не согласилась на частичную выплату. Как видно из Договора, со стороны “Динамо” его подписывал лично Первый вице-президент ФК Виталий Сивков, что указывает на осведомленность и возможно даже заинтересованность столичного клуба “платить меньше” и платить “не туда”. Так или иначе, но попытке присвоить половину из сумы платежа солидарности за Ярмоленко со стороны служебных лиц “Динамо” также будет дана уголовно-правовая оценка следователями Нацполиции – в рамках упомянутого выше производства. Уже сегодня, следствием установлено, что А.Салий с группой лиц являются непосредственными участниками неправомерной схемы по присвоению 150 тыс. евро, предназначенных детям черниговской спортшколы “Юность”. И расследование этого дела еще продолжается. Также, напомним, что директор ДЮСШ “Юность” Прокопович не единожды письменно обращался к “Динамо” и братьям Суркисам с требованием оплатить положенный школе платеж солидарности. На что ФК никак не реагировал. Официально пояснить, почему оплата была в размере 150 тыс. евро, а не 300 тыс. евро, и почему она была отправлена на общественную организацию, вместо счетов черниговской школы Ярмоленко, в столичном клубе также до сих пор отказывались. Международная сторона конфликта После громкого расследования Der Spiegel мировой футбольной общественности стало известно об оффшорных схемах Г.Суркиса в период его руководства ФФУ. Теперь у немецких журналистов есть все основания для нового расследования оффшорных схем в европейском футболе, в которую “Динамо” втянуло и немецкую “Боруссию”. Согласно платежке “Динамо” в адрес ОО “Клуб Юность” средства в размере 150 тыс. евро перечислялись не с киевского счета столичного ФК, а со счетов кипрского оффшора “Динамо”. И это обстоятельство в рамках открытого дисциплинарного производства ФИФА подлежит отдельному изучению и журналистским расследованиям. Все потому, что до 2016 года, у столичного ФК “Динамо” была лицензия, разрешающая использовать оффшорные компании в трансферных платежных операциях. Но после 2016 года, когда ФИФА изменила правила, столичный клуб уже не имел права использовать свои кипрские компании (сначала Newport Management Limited, позже Dynamo Kiev (Cyprus) LTD) для соответствующих операций. В связи с этим обстоятельством, проблемы возникли у немецкого ФК “Боруссия”, который за трансфер Ярмоленко также платил столичному “Динамо” на кипрский оффшор. С точки зрения украинского законодательства это очевидная схема по уклонению от уплаты налогов в Украине за продажу украинского игрока столичным клубом. Но почему немецкая “Боруссия” согласилась на участие в подобной налоговой схеме – остается большим вопросом. Неужели у “Боруссии” или любого другого европейского футбольного гранда есть свои компании-партнеры на Кипре для уклонения от уплаты налогов? Напомним, что ранее ГПУ открыла уголовное производство по фактам уклонения должностными лицами ФК “Динамо Киев” от уплаты налогов. Данное производство было передано для расследования следователям Государственного бюро расследований.  Игорь КогутенкоПро значення поезії Сергій Дзюба напрочуд цікаво розмірковує в своєму інтерв’ю, записаному нещодавно Дмитром Слапчуком із Луцька. Пропоную вам невеличкий фрагмент:

– Поет – це не професія. Тож і колишніх поетів не буває… Я знав деяких авторів, котрі були дуже відомими за життя, але після смерті про них зовсім забули. І навпаки – поети, маловідомі за життя, раптом, відлетівши у засвіти, ставали знаменитими… Поети виконують дуже важливу функцію – вони створюють красу, що справді реально рятує наш світ. Створюють націю. Популяризуючи власну історію, культуру, традиції, прославляють свою країну та об’єднують народи.

Отож, якщо говорити про значення пана Сергія у сучасному історико-культурному просторі, то він дійсно, як ніхто інший, сьогодні популяризує нашу культуру у світі. Якщо ж розмірковувати про сутність його поетичного слова, то автор, без перебільшення, творить Красу. Власне, як підтвердження цієї тези – мій весь наступний аналіз збірки – книги першої тритомника «Гріх любити неталановито!».

Своєрідним лейтмотивом книжки є такі слова: «Гріх любити неталановито!» Не можу не погодитися з автором…

На віях – осінь, в косах – перший сніг,

А очі прагнуть молодого літа…

Хотіти – гріх, і не любити – гріх,

І гріх любити неталановито!

(с. 48)

Проте, у книзі не йдеться лише про любов до жінки. Кохання до Жінки тут – тільки першооснова. У Сергія Дзюби почуття любові поширюється на всі

земні речі та субстанції: на побут і роботу, місто та країну, вічні філософські людські істини, навіть на політичні питання, хоч автор і не любить політики.

Великою любов’ю проникнуті всі розділи книжки: «Станція «Чернігів», «Туди, де сльози Фаетона…», «Святі мої ноги пекельно гудуть…», «Мій уряд мною незадоволений», «Кракатунчик», «Коти не люблять політиків», «Чекаю Тебе з роботи, як із війни», «У пошуках давньої амфори», «Мій смуток – у сукні з незабудок», «Віршики малого Сергійка», «Між землею і небом», «І болить від любові фантомна моя половина!», «Білі ангели. Пісні».

Причому в останньому розділі зібрані не лише пісні на вірші пана Сергія, а й пісні на слова інших авторів, на які Сергій Дзюба створив музику. Проте їх поєднує загальний лейтмотив книги ‒ гріх любити неталановито!

 

* * *

Я люблю день,

коли до мене

прийшов Чюрльоніс

і простягнув сльозу Фаетона,

настояну на мелодіях

зірок.

 

І я, що звик

висмоктувати

час із пальця,

захворів

на Всесвіт.

(с. 59)

 

Дозволю собі тут невеличке уточнення – автор захворів на любов до Всесвіту…

Впевнена, читачам буде цікаво спостерігати за образно-метафоричними самоозначеннями автора. Адже ліричний герой Сергія Дзюби – надзвичайно багатогранний. Він – цікавий, романтичний, непередбачуваний. Це справжній чоловік-мрія будь-якої жінки. А ще – у поетичній уяві автора він зазнає численних метаморфоз… Саме тому інтимна лірика Сергія Дзюби – Справжня, Жива і Досконала:

 

А я все живу, мов скрипаль,

який зумів уявити,

що грає

на скрипці Страдіварі –

для однієї

русалки.

(с. 109)

 

А я щодня своє

життя

з Твоєї літери

починаю…

і що я за чоловік

такий?!

(с. 207)

 

Легко знати,

що я стану

віршем і житиму

у країні квітів,

доки дозволить

час.

(с. 113)

 

І зацвіла душа віршем…

(с. 203)

 

Хлопчику, не заздри мені:

я – блідий,

мов пам’ятник.

(с. 297)

 

Я – архітектор будинків,

у яких стіни не пригнічують

свободу,

а меблі мають душу.

Там поважають філософа,

що вмів дегустувати

самотність…

(с. 121)

 

З’явитися першим снігом –

доки чекають

і піти – доки не набрид…

(с. 85)

 

Пожухлим листям сумувала осінь,

Та я любистком був і чебрецем…

(с. 93)

 

Осінь. Я хочу тепла, мов лелека.

(с. 226)

 

Місячний їжачок

блаженствує на зеленій ковдрі

фіалкового вечора…

Погладь мене долонею м’якого літа – і

Ти не відчуєш колючок.

І навіть опівдні, за іншого світила,

коли я видаюсь Тобі

звичайнісіньким кактусом

на підвіконні,

все-таки трішки

поливай мене

разом із благороднішими

квітами.

(с. 104 – 105)

 

Та я – лиш джин, який виконує бажання.

(с. 134)

 

А потім сніговий барс втратить зуби

і перетвориться на барсика,

який мріятиме про дитинство,

але хотітиме спокою, –

потім.

(с. 244)

 

Але я – мов пес, що хоче в будку,

Бо від вітру захисту нема…

(с. 147)

 

Я сиджу, мов птах, що зрадив літо,

І літа рахую – восени.

(с. 147)

 

Не марок, доларів, ієн,

Не лицемірства тоги…

Я – не парламент, я – катрен.

І слава Богу!

(с. 248)

 

Я боюся страждань,

як монах, що боїться спокуси.

Я б розтанув, мов лід,

чи скінчився б раптово, як день.

(с. 276)

 

А це – іронічна порада-правило для справжніх чоловіків:

 

Головне для справжнього чоловіка

вчасно перетворитися:

на зручний стілець –

якщо жінка хоче присісти,

на тепле і м’яке ліжко –

коли їй потрібно спати,

і… на іншого чоловіка –

якщо цей набрид.

(с. 357)

 

Ну як же тут не усміхнутися?! Та й загалом, спосіб філософствування у Сергія Дзюби – досить незвичний… А це послуговування тонкою іронією і легким ненав’язливим гумором у поєднанні з трагічною темою скороминущості людського існування!.. Що тут скажеш? Геніально!

 

Я пережив себе: відмучився, відпив…

Так тихо поховав – ніхто і не помітив –

Без віршів, копачів, душі лишивши пів…

Та Бог із ним, таким… І Бог зі мною… Квіти –

Оздоби для жінок, наркотики кохань –

Мені, який отам, можливо, ще потрібні,

Мов попіл – голові, як позолота бань,

Алергікам – весна і горобцям – шпаківні.

(с. 29)

 

Своєрідне осучаснення біблійного образу Адама також просякнуте доброзичливим гумором. Як же тонко, влучно і просто змальована буденна життєва ситуація! Гіркий післясмак від факту «неправильності» образу сучасного чоловіка вдало завуальовано легким авторським стилем та іронічним поглядом на життя і речі:

 

* * *

Мій друг Адам іде в універсам,

Пляшчину візьме – і собі, і другу…

І знов згадає, як, о пів на другу,

Він, покохавши, втратив небеса.

 

Де справді не боліла голова,

Не швендяли примари і поети,

Де він не міг по-людському померти

І не ковтав від розпачу слова.

 

… Зітхне, закурить «Приму» на десерт,

І так йому болітимуть ті втрати…

А все-таки люблю її, трикляту!

І хтось всміхнеться – ніби чує все.

(с. 30)

 

Так, як стверджує Фолькер Маасен, відомий поет і прозаїк, член ПЕН-клубу Німеччини, «у сонячної, життєствердної поезії Сергія Дзюби – своя магічна аура… А блискучий гумор та дотепну іронію автора можна порівняти з незабутніми комедіями видатного давньогрецького драматурга Аристофана».

Чомусь найбільше мені запам’яталося таке зізнання автора: «Взагалі, я люблю уявляти, як колись ви вигадаєте мене. Це буде нескладно! Вигадаєте, мов ляльку, яка вміла говорити і знала невеличкі почуття – розміром від народження до смерті. Можливо, ви схочете мати мене напам’ять – як акваріум із рибками золотої ментальності».

Авжеж, поет, як і годиться поету, відчуває себе не таким, як інші. Йому болить його інакшість. Однак тема внутрішньої самотності виписана автором особливо майстерно та на глибоко філософському рівні… Наприклад, у наступному вірші органічно переплітаються біблійні мотиви та завуальовані натяки на сьогодення:

 

* * *

Це сталося. Знов! І без мене відчалив ковчег.

Печально дивилися обрані люди і звірі.

Зі мною прощалися – я спочиватиму в мирі,

Такий незабутній – не Шмуель, не Щек і не чех…

 

Тут все вже моє – я не вижебрав. Може, проспав –

Цей сонях з-під сонця, повітря – мов ключ від оселі.

І треба надихатись! Потім щось взяти. Зі стелі.

Для тих… Що колись… Ще повернуться – в гріх і до справ.

 

Їх хтось ще «попросить» з Єгипту чи з раю-Ізра… –

Давитися манною, слати прокльони пророку.

Мене тут лишили – такого-то місяця й року.

Я теж врятувався – від них. Порадію, пора…

(с. 24)

 

Болісними мотивами самотності і любові, майстерно обрамленими авторською образністю та інакомовністю, вражає наступний верлібр:

коли в домі немає чого читати

я телефоную бабусі

тепер дзвоню їй у вихідний

20 вересня року здається 1964-го

і нетерпляче запитую чи я вже народився…

 

… кладу слухавку так наче

з янголом порозмовляв

все-таки добре мати

хоча б одну бабусю

треба б якось

і на могилку навідатися

(с. 25 – 26)

 

Передусім, письменник любить тишу. Сергій Дзюба – не виключення з правил. Тиша… Тиша – у любові, і любов – у тиші. Що іще потрібно справжній поезії, як і справжньому коханню? «Для того, щоб зрозуміти поезію, потрібна тиша», – говорить автор. Скажу більше: для того, щоб зрозуміти сутність земної любові, теж необхідна тиша… Адже справжнє, зріле почуття не потребує слів:

 

* * *

Не питай чи кохаю – доторкнись до моєї долоні:

Вона тепла, як море, що нас обіймає у липні.

А слова – це для вічних: для тих, кого більше не буде.

Я ще зовсім не вмію майструвати некрополі слів.

 

Не питай чи кохаю – хай насниться Тобі наше море:

Воно справжнє, як мрія, і звабливе від хвилювань.

А слова – тільки птахи: так легко їх можна спіймати

В чорно-білий пейзаж, заґратований терпким «прощай».

 

Не питай чи кохаю – ми ще навіть не вийшли із моря:

Ці кумедні медузи щиріші за саги про світ.

А слова – може, є: наче папороть, що на Купала

Озивається цвітом, якого ніхто не знайшов.

(с. 45)

 

Беру найпрекраснішу ноту –

тишу, яку не можна вивчити

напам’ять,

і не співпадаю у часі

з білизною Твого тіла…

(с. 66)

 

і я прагну доторкнутися до Тебе – пошепки.

(с. 79)

 

У автора дуже цікава та на диво оригінальна інтерпретація образу земної Жінки, що не залишає читача байдужим. Чуттєве і сміливе переосмислення

біблійних мотивів та особливий індивідуальний погляд на реалії… Так, інколи гірко. Однак напрочуд образно, життєво і переконливо:

 

* * *

Всі мрії жінок про свободу –

Нестримні, як води Гольфстріму.

Жінки потерпають від вроди –

Вночі. Мов Христос. Невловимо.

 

І будуть нескінчені страти –

Невинні, як зміна білизни…

Жінки приросли до пілатів.

Пілати – це ніби Вітчизна.

(с. 35)

 

У поета досить незвичні образні визначення чоловіка і жінки… Особливо жінки. В контексті метафоризації автором ліричних героїв можна виділити такі лексико-семантичні поля: явища природи (вітер, море, небо, руки-хвилі, лебідка, троянда, лоза виноградна, річка, трава, кульбаба, яблуня, білий світ, Чумацький шлях, сонячний зайчик, магма підземних глибин, скарб-горизонт та інші); людські матеріальні творіння (Ейфелева вежа Твоєї гордості, куля твого поцілунку, діамант, паперовий змій, дорога, знак «Зупинка заборонена»), слова-назви з різних сфер мистецтва (вірш, рима, шедевр, струна та ін.), образні лексеми зі світу казки та міфу (дракон, зачарована царівна, молочна річка, молода богиня), історичні постаті (королева, Клеопатра, лорд тощо).

Як приклади, зацитую тільки деякі, на мій погляд, найяскравіші:

 

Одягаю сорочку на Твої

поцілунки, вкарбовані в мою

шкіру.

(с. 86)

 

спокушаю Тебе стати

віршем моєї мрії.

(с. 88)

 

Ти давно не поїхала в місто своїх буковин

І для мене народжуєш зорі, веселки та квіти, –

Відчуваю Тебе, ніби магму підземних глибин,

Як полеглий вояк, на холодному полі зігрітий.

Це – неначе спіймати навпомацки скарб-горизонт:

Хай зав’язані очі – довірливо бігти за небом!

Може, істина в жінці? Ми просто не знаємо код:

Доросли до вина, а потрібно було – і до Тебе.

(с. 398)

 

Яке блаженство:

прокинутися від кулі

Твого поцілунку!

(с. 205)

 

Ейфелева вежа Твоєї гордості

все-таки дозволить приземлитися

самотньому листку-літачку.

А там я сховався!

(с .42)

 

На ліжку поруч

Ти – віршеням,

як сонячний зайчик.

(с. 81)

 

Я жду Тебе – останню й першу риму –

З трояндами, красивими від болю…

(с. 95)

 

а я Тебе все життя малюю:

не хочу мати завершений шедевр –

мене цікавить сам процес.

(с. 219)

 

Ти ще струна – не думай про літа,

Ти закохайся в мене у суботу.

(с. 23)

 

Ти, тендітна й гнучка, мов лоза виноградна,

Воскреси мене знову, як біле вино!

(с. 229)

 

Жінка була молочною

річкою з кисільними

берегами.

… Один чоловік поплив

проти течії та й потонув.

Інший хотів перейти її вбрід –

тільки ноги намочив,

а молока не попробував…

… – Як ти підкорив річку?! –

дивуються невдахи. –

– Хіба її

можна підкорити? –

я чоловік. – Я просто

люблю плавати і пірнати

там, де глибоко.

(с. 392)

 

Так, без перебільшення, Сергій Дзюба – глибокий поет, а ще – проникливий психолог у пізнанні жінки…

 

Підрізаю ножицями

Твій нігтик –

шліфую діамант.

(с. 88)

 

Скільки істинної любові, турботи і ніжності концентровано у цих трьох невеличких поетичних рядках!

А далі – гіперболізоване почуття закоханості, що плавно переходить у ритуал боготворіння Жінки. Дружина, море і небо для автора – на одній паралелі:

 

Всі дивуються, чому небо

дарує Тобі дещицю

моря, і тільки я

знаю, що ви –

трійнята.

(с. 87)

 

Або:

 

яка (жінка – Ю. С.) на горизонті

кохалася з сонцем

і ставала морем.

(с. 369)

 

Так, боготворіння дружини, про яке напрочуд влучно висловлюються автори передмови до книги, гідне поваги до пана Сергія і щирого захоплення автором як чоловіком:

 

Я не розумію молитви

і хрещусь, мов блаженний,

бо дивлюсь на Ісуса

і бачу Твоє обличчя.

Ви разюче схожі!

Хто ти?

Невже все життя

я буду нести хрест

цієї страшної і захоплюючої таємниці?

Покохавши Тебе,

я прийшов до Нього,

але кого з вас

я маю тепер любити більше?!

(с. 49)

 

 

Та коли на краєчку

Твоєї посмішки

з’являється Бог, –

Поцілунки-поети,

які вірять в Бога,

палко, до нестями

творять Гармонію.

… Так народжується

таємниця Життя.

(с. 56)

 

Її величність Жінка!.. Чия вірність, терпіння і лагідність істинно заслуговують на опоетизування… І ліричний герой, нехай навіть в образі Пілата, заслуговує на її всепрощення:

 

Чекання

Не випав сніг – щасливий, ніби мить.

Мені не стало легше від бронхіту.

І Моцарт у кімнаті не звучить –

Такий п’янкий, як жінка незужита.

 

Як Ти, що ще з роботи не прийшла,

Не сіла тихо на краєчок ліжка,

Не плакала і не горнулась трішки

До іншого далекого тепла.

 

І я, такий нескараний, лихий,

Не свідок, а Пілат тієї муки,

Одержу не смолу, а борщ смачний,

І поцілую не вуста, а руки.

(с. 46)

 

А ось риторичне і, на перший погляд, дивне запитання, яке, впевнена, нікого з читачів не залишить байдужим і змусить замислитися:

 

Хто сказав, що першим був Адам?

Істина – незручна, як могила…

І чому не сниться досі нам

Жінка, що Адама народила?!

(с. 249)

 

Так, любов не знає кордонів. А отже, не має ані початку, ані закінчення. Вона просто у кожного з нас або є, або немає. Життєствердна ідея оновлення людського почуття, як і оновлення природи у циклах року, неодноразово звучить і в поетичних рядках Сергія Дзюби:

 

Скінчився день,

скінчився рік,

ти починаєшся:

вже не цілована,

ще не цілована –

тілом білим

і білим віршем.

(с. 47)

 

А ще – кохання воскрешає, оновлює, омолоджує, прикрашає, возвеличує. Любов робить людину вічною…

 

Дружині

Навіть буркотлива електробритва

з її постійними скаргами

на життя

не стомлює мене так,

як впевнений спокій дзеркала –

воно занадто об’єктивне!

Та, наперекір вадам земного реалізму,

я святкую витонченість Твоїх рук,

які вміють

малювати мене іншим.

(с. 60)

 

Інколи образи закоханих ліричних героїв, якими послуговується автор, метафоризуючись, утворюють доволі цікаві семантичні пари: дорога та знак «Зупинка заборонена», намисто і струна, художник і шедевр, поет та вірш, або поет і рима, скрипаль і струна, вітер та дівчина, маленька пустотлива дівчинка та паперовий змій, трава і яблуня, сонце й небо, принцеса та дракон…

Наприклад:

 

Жили-були Намисто і Струна,

У кожного – серця і зорепади,

Своя самотність і свої балади…

Я був один, і ти була одна.

(с. 227)

 

Кохаю смутком,

тому довго:

не кохаю – мучу…

стомлену, мов дорога,

невмолимий, як знак

«Зупинка заборонена».

(с. 212)

 

Я – Твоя половинка,

яка п’яніє від свободи,

бо знає, що обов’язково

повернеться до маленької

пустотливої дівчинки –

ген там унизу,

щоб лагідно

пригорнутися

до Твоїх ніг.

Я знаю –

Ти пишаєшся

мною, як

справжнім чоловіком!

Адже не кожна,

навіть дуже вродлива,

жінка

має власного

паперового змія.

(с. 390)

 

А ось – мій найулюбленіший вірш-мініатюра Сергія Дзюби, де концентрована метафоризація взаємного земного почуття зашкалює за найвищу межу:

 

* * *

Твої сни

роблять мене

чоловіком,

губи – гурманом,

а очі – поетом.

(с. 79)

 

Так, поет творить Жінку… А жінка творить Поета… Вони просто не в змозі існувати окремо. Власне, їх існування порізно уже не здатне було б створити тієї шедевральної магії – Любові. Звідси, саме звідсіля, нова риса

лірики Сергія Дзюби – магнетизм… Це та особливість віршів, які зазвичай дуже легко читаються і начебто гіпнотизують – не відпускають читача доти, доки не закінчується книжка…

 

Попри загальне і помилкове враження присутності у віршах «всюдисущого щастя», яким начебто огорнутий поет, Сергію Дзюбі знайомі і життєві будні. Просто про них він воліє говорити, не впадаючи в депресію, а зі світлим смутком і навіть з іронічним підтекстом:

 

Був день, неначе витвір Пікассо:

З тонів холодних і безжальних ліній, –

Гіркі, немов таблетки «Вікасол»,

Лежали в ліжку, ніби в домовині.

(с. 223)

 

І, звісно ж, те, що безперечно відрізняє цього поета від собі подібних «співців про кохання» ‒ так це його непереборна, оптимістична, лише злегка затінена світлим смутком віра у хепі-енд:

 

Візьмемо лиш спогади і рими

Найщиріших віршів і пісень…

Може, ми й не згаснем молодими,

Тільки, як у Гріна, – воднодень.

(с. 301)

 

А ще хочеться трішечки сказати про вірність, яка відіграє не останню роль у процесі образотворення інтимної лірики Сергія Дзюби. Ось як гіперболізовано й образно говорить про цю святенницьку людську рису автор. Проте, зауважу, він висловлюється доволі щиро. Цей верлібр звучить як гімн людським почуттям. Образи ліричних героїв тут надзвичайно гіперболізовані. Тільки хто із закоханих – сонце, а хто – небо, судити вам, читачам:

 

Небо,

яке навіть в обіймах

у міста

не клялось йому в любові,

бо кохало одне лише сонце,

згасає,

болісно намагаючись

приховати

сльози вірності.

(с. 58)

 

І, завершуючи аналізувати образ Жінки у поетично-метафоричній стихії Сергія Дзюби, хочу подарувати читачам-чоловікам декілька ліричних порад від автора:

 

Шукай її – боготвори цю жінку, –

Тут битви виграють не королі.

(с. 396)

 

Так мало часу для кохання вдвох,

Що варто цим займатися щомиті.

(с. 34)

 

Проте, як і мовилося вище, у книзі йдеться не лише про любов до Жінки. Любов цього автора насправді не має меж: вона поширюється на рідне місто, на всю Україну, на всіх і кожного, на нас із вами… Варто лише вміти це відчути…

Так, навіть закоханість у місто Чернігів, яке так давно стало для Сергія Дзюби рідним, забарвлена якимось поетичним еротизмом та істиною любов’ю, що здатна прощати ВСЕ:

 

А ще я люблю

присутність кінотеатрів

і мінливу еротику

фонтанів,

коли від дотику

екзотичних веселок

хочеться цілувати жінку,

яка стоїть поруч.

І хай один Господь знає,

скільки ще дано мені

створити віршів,

я – Ваш поет,

Ваша величносте, Місто!

(с. 233)

 

А тепер пропоную вашій увазі відповіді поета на найболючіші питання людства, або філософські істини в афоризмах Сергія Дзюби:

 

Страждає десь така вродлива жінка,

Бо щастя не римується з красою.

(с. 95)

 

З любові почався світ,

а закінчиться вірністю

(с. 126)

 

Донорська кров –

це коли там

кохання.

(с. 132)

 

А доля – п’яненький, смішний диригент на концерті,

Куди у партер нам авансом квитки узяли.

(с. 153)

 

Поети схожі на бульдогів:

у тих навіть у шестимісячному віці –

пички сердитих дідусів.

(с. 162)

 

Найеротичніша квітка – незаймана,

найкращий друг – незаздрісний,

найпривабливіший поет – мертвий поет.

(с. 171)

 

Живіть довго,

пишіть мало

і не звинувачуйте Небо

у гріхах.

(с. 216)

 

І, насамкінець, ‒ метафорична сповідь-виправдання від пана Сергія для тих читачів, яким далекий, незрозумілий чи нецікавий його авторський стиль:

 

Знаю, мої верлібри люблять невагомість:

іноді вони знаходяться

надто далеко від землі.

Ви не можете їх збагнути?

Не ображайтеся!

Я пишу тільки для однієї Дружини,

одного Міста й одного Бога.

Поетів не судять.

(с.225)

 

Так, ми, читачі, просто не маємо морального права судити авторів за колір їхнього письменницького стилю. А тим більше, коли він – виключно світлих тонів чи напівтонів. Якщо ми не здатні сприйняти світло чи, навпаки, темінь у слові, це значить, що, отже, наша аура – протилежного спектрального складу. Ось і все. У цьому – єдина відгадка вічної загадки читацького «розумію – не розумію»…

 

А на завершення хочу підкреслити, що тільки той автор, у якого справді є Душа (душа непродана, яка не продається ні за які срібняки або зваби нашого грішного світу, душа як найцінніше, що подароване людині Богом), гідний звання Поета. Дякую, пане Сергію, за світло вашої душі, за ту справжність, яку ви несете читачам своїм сповненим Любові словом:

 

* * *

Наше життя – боротьба з срібняками:

Тридцять… Ще тридцять… – на кожному кроці…

Хто я між вами? Хто ви між нами?

Знову піщинка кулею в оці!

 

Тут продаються пілати й месії:

І не горгонам – месіям й пілатам…

Я не впізнав вас, діво Маріє,

Будете, діво Маріє, багаті!

 

Знаю, що виживу, певно, що мушу:

Скільки нас винних отут – без провини…

Хто там по душу? Знову – по душу?

Я не ділю цей товар на частини!

(с.52)

 

Упевнено і сміливо можу підсумувати, що книга «Гріх любити неталановито!» (том 1) – це гімн найвищому людському почуттю – Любові. Добра половина книжки – це ода Жінці. Ніхто до Сергія Дзюби так не боготворив жінку, а зокрема – власну дружину. Ніхто не зумів передати цей образ виключно тонкими мазками світла. На його поетичних полотнах, де змальовується представниця слабкої половини людства, немає навіть натяку на будь-які тіні… Тут Жінка – суцільне Сонце, Гармонія і Досконалість. До того ж, у Сергія Дзюби її словотворення щире і переконливе, а ще – надзвичайно природне. Одним словом, талановито! (Адже «гріх любити неталановито»…)

Пане Сергію, спасибі Вам за надзвичайно світлу книгу, а зокрема – за трепетне, витончене і ніжне ставлення до жінки – дружини, матері, бабусі… Чомусь віриться, що якби всі чоловіки були в душі, хоча б трішечки, закоханими поетами, світ став би на йоту світлішим і досконалішим, а слабка половина людства – набагато щасливішою. Адже все на Землі починається з Жінки…

Так, можливо я, як і Сергій Дзюба, трішки по-іншому, відходячи від канонів, розумію Біблію. Але таке бачення не робить нас атеїстами. Навпаки: змушує повірити у велич людського духу. Адже людина, створена за подобою Божою, у будь-яких земних справах повинна керуватися, перш за все, любов’ю…

Юлія Сільчук,

член Національної спілки письменників України




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *