4208

Нова книга поезії Олега Гончаренка «Серце у вогні»

Радію: нова книга Олега Гончаренка таки дісталася до мене. Радію: книга вийшла! І не лише тому радію, що давно знаю і люблю його творчість. І не лише тому, що він мій добрий і давній друг, а вболівати за друзів та радіти за них просто природно і приємно.

Олег Гончаренко. Серце у вогні. – Мелітополь: ВПЦ «Lux», 2021. – 109 с. Як і багато українських поетів присутніх у Фейсбуці (знаю, що кажу), я з цікавістю спостерігав епопею яви цієї збірки поезій світові. Щоби рекламувати свої вже видані книги, або навіть особисто пропонувати їх до продажу, таке вже було неодноразово… Але щоб оголосити підписку на видання нової книги і сподіватися, що з того щось вийде, особисто я таке бачив уперше!

Так багато за життя начувся і начитався вже відгуків про зневагу українців до красивого і вічного, про наші мнимі інфантильність та скаредність, – аж сам, певне, повірив тому. Проте, шановне панство, вітаю нас: жлобські шаблони понищено вщент! Кошти, достатні для видання хай невеликого тиражу (250 примірників) було зібрано менш, ніж за тиждень! І ті, хто не встиг зробити замовлення, або чомусь пропустив інформацію про подію, звертаються до автора з проханням купити-вислати книгу й досі.

Одна з шанувальниць творчості Олега навіть написала в його стрічці новин таке: «Ваша книга ще до видання, завдяки цій акції, вже стала знаменитою!» Він відповів смайликами «серце» і «посмішка»… Проте знаю, що переживав трирічне «безкнижжя» поет важко. Ще й до того ж, бо не вийшла знаменна книга, яка мала означити його шістдесятиріччя. Причин того багато (раптова смерть голови ЗОО НСПУ Олександра Медка, яка спинила багато проектів уже на стадії реалізації, тривалі карантини COVID-19 і минулорічне перекидання владою грошей, призначених на культуру, в фонд боротьби з хворобою і т. п…), але сталося, як сталося.

Що ж, і нехай собі! Можливо маємо ми нині не ошатний том ювіляра, але зате, явний і сущий вже у нинішньому ковідному безчассі, зігрітий серцями багатьох славних людей, надихаючий на життя і буття доробок справжнього поета.

Книга зримо недорога. Але оформлена зі смаком – строго і красиво. Дизайн чимось нагадує радянські книжечки-«приложения» до журналу «Огонёк» – забутий і навіть бізнесово чудовий почин: незліченну кількість їх, за ціною єдино доступних нам тоді, прочитано мною і моїми товаришами в студентські часи (Агов, панове-видавці, може, варто замислитись?). А книжечку цієї серії Расула Гамзатова «Очарованный всадник» з його дивовижним віршем, присвяченим Лесі Українці «Говори на пленительной мове» бережу й досі…

Поезії в новій книзі Гончаренка, як у природі, – без пустот. Від того книга ємна, як молитва чи пісня. Сто сторінок. Два вірша на кожній сторінці. Крім віршів класичного перехресного римування, присутні улюблені Олегові сонети, незвичні ронделі і зовсім уже екзотичні для його творчості тріолети і рубаї…

Книгу можна було би при такому наповненні подвоїти в товщині, даючи, як заведено, по віршу на сторінку. Але, прочитавши, упевнюєшся, що того робити не варто: в ній римам і так напрочуд легко й вільно дихається.

Вірші цього автора завжди приємно читати-перечитувати, бо вони від першої до останньої літери сповненні глибинним змістом, образи в них аж переливаються сяйвом, як дорогоцінні камені, рівень філософської інтелектуальності зашкалює. Їх можна сходу розбирати на цитати. Їх треба читати повагом і розважливо – так, як розмовляють біля нічного багаття з сивим аксакалом, попиваючи з чарівної піали чай-алкагест: в них знайдуться відповіді на багато вічних та наболілих питань, якими кожна людина так чи інакше, рано чи пізно, все одно переймається.

Та, бач, автор і сам в анотації до книги сміливо заявляє: «Нова книга поезії Олега Гончаренка «Серце у вогні» – ява Слова вистраждана, виболена у сумнівах та непевності нашого теперішнього сьогодення. Від того чесно все у ній – про все – про любов людську, про кров-не-водицю, про суку-війну, про життя-буття і віру вірну… Жоден вірш тут не замкнуто безпорадністю і безнадією. Поет сам шукає відповідей на питання, виходів з манівців і кожним римованим карбом означує для ближніх вказівні пунктири можливого шляху до Світла».

І йому якось віриться одразу! А якщо – ні, то повіриться точно після прочитання першої ж поезії:

… Тепер ніхто нічого не нашіптує,

ніхто руки та ока не веде…

Тепер я вдома начебто будь-де

в млі дійсності, примарами нашитої…

При тім ніде непросто вже мені…

І сам увесь я – серце у вогні…

Серце у вогні… Тут одразу ж, звичайно, згадуються слова Федора Достоєвського: «Поезія це внутрішній вогонь будь-якого таланта». Але вогню і зовнішнього, аж до війни справжньої і реальної з руїнами та смертями, дано сьогодні українцям дійсністю та буттям вельми щедро. І поетам, людям-без-шкіри, звичайно, всі болі та печалі країни множаться вдесятеро:

Просто хочеться просто жити…

без усяких глобальних скрух…

Так, як перепелу – у житі…

коли хліб лише й хліб навкруг…

Коли сонце сходить на сході…

й там… на сході нема війни…

Коли краю шукати й годі

сині в котру летять сини…

Коли спиш і не сниться братик…

Коли знаєш, що братик є…

Коли штурмом не треба брати

щастя… котре і так твоє…

Є такий вираз: «Снаряди лягають все ближче…» Щодо самого Олега і його родини усі минулі шість років вони лягали і не те, що близько, і не щільно навіть, а плитко – наче працював якийсь невидимий, лихий ворожий корегувальник вогню: смерть батька, загибель під Донецьком любимого племінника-похресника Богдана, смерть двох молодших братів Анатолія і Віталія, власний інсульт, цьогорічна смерть сестри, нещодавня смерть від клятої теперішньої глобальної хвороби молодшого двоюрідного брата Олексія, з яким в одному волонтерському екіпажі сотні кілометрів долалось в АТО, з яким навіть під дулами кулеметів бувалось… Фатум це? Ні! Це доля більшості сучасних Українців.

… Надіялось прожити вік без брану…

Та спокій спить десь попелом в траві…

І рвуться вірші на криваві рани –

на мислі рвані – хмари штормові…

Тому вже у другому своєму програмному вірші на першій же сторінці рукопису поет визнає головну парадигму свого буття:

… Я й існую, допоки болить душа.

Нам спокій, і насправді, тільки сниться. Від того поезії Гончаренка і не могли бути нечесними, штучними, марудними. «Мета поета – корисна правда», – сказав колись Поль Елюар. І цей мудрий завіт Олегом виконано щиросердно. Правда подана ним інколи, мабуть, вжахає і навіть лукаво спонукає перегорнути сторінку, аби не палити очі:

Ви не виходите?.. То дайте я пройду

з цієї мли, смердоти й порожнечі!..

Все те, що нагребли собі на плечі,

ми набули ще й дітям на біду…

Заціпило вам, люди?.. Що ж, тремтіть,

од страху, люті, холоду чи страму…

Я ж поверну на гук старих трембіт,

ледь вирвавшись за першу-ліпшу браму…

На вас нема ні суду, ні ярма…

У вас нема ні совісті, ні віри…

Та гидко, що у мене вас нема,

хоч топчеться скрізь миру і без міри…

Ілюзія ви – зору, слуху, духу…

Дайте я вийду… з себе… в завірюху…

Але вона ж, ця правда, і безповоротно будить душу, а душа пробуджена все-таки примушує повернутись, дочитати, домислити, зробити висновки. Тим більше, що, поки «піддавався слабкості», ти встиг уже буквально через сторінку прочитати: «Я бачу, немов немовля, у зірці й росинці – Людину», а ще за три: «А чом би і не усміхнутися людині?.. А чом би не вдивитись в далі дивні?..»

І пригадується ще й з Ліни Костенко: «Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі…»

І стає соромно за свою секундну малодушність, за сумнів миттєвий!

Так, інколи в цій поезії є виправданий буремністю сьогодення розпач, але, справді, немає в ній зради, безпорадності і безнадії.

Є віра:

… Тож хоч ти мені, Боже, сумному, повір ще

(ні, увіруй у мене такого, як є!)…

Уже знаю: тобі в молитвах рим не треба…

Та щоб міг хоч зітхнути полегшено ти,

я піду і у сіре згорьоване небо,

поки можу кудись ще поволеньки йти…

Є любов всеосяжна:

… Любов’ю сумному щоденню плачу…

в осіннім мулкому безмежжі плачу…

Є жадання перемоги, яке й можемо осутнити тільки ми – Люди з великої літери:

Прислухаюся: стогне й гуде верховіть…

Та негод небокраї ще рву, наче пута:

«Дорогі мої Люди, прошу вас – живіть,

коли навіть не хочеться жити і бути…»

 

Знову Київ, мов Каїн, зрікається див…

Друзі зраджують звично… Немає удачі…

Але знаю, що в даль я недарма ходив,

бо ж немало і райдуг там бачив неначе…

 

Справа навіть не в «шкурнім» моїм інтересі,

а у тім, що вже й світові смішно од «лих»,

бо учора й сьогодні в бою хтось поліг

за можливість цих наших «зажур» і «депресій»…

 

Якщо будете ви, і Вітчизна ще буде…

Я прошу вас – живіть, дорогі мої Люди…

Так, братове, сто разів мав рацію Анатоль Франс, коли писав: «Створення віршів набагато ближче до богослужіння, ніж вважається…»

Коли Олег в одному зі своїх постів у тому ж Фейсбуку написав щодо цієї книги «Сподіваюсь, що потрудився недарма…», одна з читачок, Ганна Бут по-хорошому запально відповіла: «Нічого собі, недарма! Та я її «проковтнула» за пару годин, все повертаюся і повертаюся до неї. Дякую Богові, що Ви є у нашому місті. Місті, яке має дивну «любов» до українського слова…», а інша, Ніна Кучеренко, ніби продовжуючи, додала: «Ви говорите наче моїми думками! Дай Боже Вам здоров’я і натхнення!»

Можна б, звичайно, при бажанні, ці дві цитати й інші, і навіть двійко професійних рецензійних відгуків там же, які, я надіюся, авторками ще опублікуються, списати на жіночу експресивність та чуттєвість, але чоловіки у висновках навіть і більш конкретні.

Богдан Дячишин:

«Читаю, перечитую Олега Гончаренка…

І варто в даль дивитись над хлібами,

щоб кожний колос погляд колисав…

Гуртом сакральне бачимо хіба ми?

Ні, бачиш одкровення, коли сам…

Поезія класичної ясності спонукає до глибинних роздумів. Кожен мусить особисто пройти через оте вічне наближення до себе, осягнути істину самопізнання…»

Василь Клічак: «Чудовий подарунок отримав з Мелітополя від Олега Гончаренка. Свіжа книжка віршів «Серце у вогні». Олег – поет оригінальний, самобутній. Деякі його вірші хочеться перечитувати ще раз. Або ж окремі строфи чи рядки. Такі, наприклад:

Словам набридло плутатись у комах,

їм хочеться у рими возвестись…»

Після слів Василя аж почулося мені з Михайла Коцюбинського: «Поезія жити не може на смітнику, а без неї життя злочин»…

Так, загалом, не зважаючи на те, що минуло тільки два тижні по тому, як вийшла ця збірка, мушу зазначити, що відгуків дуже багато і при тому – жодного негативного. Вже прочитавши книгу, можу і маю свідчити: те – справедливо, правильно і закономірно.

Подам тут іще один відгук – Наталії Устінової, бо жаль що загубиться він у ФБ, а суті в нім живої, житейської – по вінця речень: «Зберися, і в нову подайся подорож…» Отримала свій примірник нової збірки Олега Гончаренка. На мене чекає вдумлива подорож сторінками переливів думок і душі…»

Заздрю кожному майбутньому читачеві цієї книги, тому, саме це побажання Олега і виношу в заголовок свого рецензійного відгуку, разом з ним і Наталією бажаючи вам щасливих доріг і щасливого читання.

Ще хотів би сказати таке… Давно знаючи Олега, міг передбачити і перше, що зробить цей Мудрий Сторож (його ж самовизначення), цей чесний нащадок «невірних» запорожців Задунайської Січі. І не помилився – вже наступного ранку по виходу кілька примірників книги поїхали до бійців на передову.

Дай Боже! Що ж є ще дорожчого у поета?

Хіба що СЕРЦЕ У ВОГНІ.

Призабутий, але від того не менш великий Лев Толстой сказав колись: «Поезія це вогонь, що спалахує в душі людини. Вогонь цей палить, гріє, освітлює… Справжній поет сам несамохіть і стражданням горить, і палить інших, і в цім уся справа…»

А не дуже шанований нині, але від того не менш великий Максим Горький ніби відгукнувся на те: «Прославимо ж поетів, у котрих один бог – красиво сказане безстрашне слово правди».

Що ж тут можна іще додати?

Погоджуюсь. І приєднуюсь. І книжку Олега Гончаренка берегтиму, не боячись обпектися, щоб і в подальшому мати можливість хоча би час від часу гріти душу.

Щасливого майбуття і їй, і авторові!

Сергій Дзюба




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *